Ти стовбичиш у дверях, не маючи, що сказати. За тиждень ти змінився. Осунувся. Схуд. Зблід. Почорнів. Одягнений недбало. Брови нервово посіпуються.
- Знаєте… я… мені…
- Тобі не потрібен ліфт, - замість тебе доказує Ельвіра Володимирівна.
- Правильно. Так. Я саме тому і прийшов. Щоб сказати, що мені насправді ліфт не потрібен. Знаєте, ходити по сходах - добра спортивна зарядка. За останні три місяці я став себе краще почувати. Ніби помолодшав. Прийшов вам подякувати.
- Нема за що. Присядь. Посидь.
Ти знеможено падаєш на стілець для відвідувачів і тяжко дихаєш. На чолі проступає гарячий липкий піт. Відчуваєш, що от-от зірвешся.
- Ельвіро Володимирівно, я… я… Я НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ! НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ!
- Ну, заспокойся, - Ельвіра Володимирівна гладить тебе по волоссю своєю крихітною восковою долонькою, а ти ридаєш у її елегантно смугастий піджак. - Не переймайся так сильно. Усе буде добре. Ти голодний? На, підкріпись.
Незрозуміло звідки, можливо, з кишені піджака, Ельвіра Володимирівна виймає згорток і простягає тобі його вміст.
Шматок смаженого м’яса. Соковитого, ще теплого, пахучого.
Ти ковтаєш його цілим зараз. Облизуєшся.
І дозволяєш почухати себе за вухом.
Aurelia aurita (медуза)
Белла нерішуче присідає на стілець. Беллі не по собі. Одна жінка в білому халаті, очевидно, лікарка, смачно їсть персик, принесений кимсь як хабар за аналіз сечі. Інша жінка в білому халаті, очевидно, медсестра, утупилася в обліковий журнал. Медсестрі персика ніхто не приніс, хоча саме їй і є за що.
Лікарка і медсестра сидять одна навпроти одної за столом. Белла - на стільці поруч.
- Добрий день, - каже Белла, але на неї ніхто не дивиться.
Навіщо я сюди прийшла, думає Белла, вони мені однаково не допоможуть, тільки гроші здеруть. І мені не шкода грошей, я заплачу, але вони не допоможуть. Поглянь на них: ці дві жінки не люблять людей. А ті, що не люблять, не можуть допомогти в принципі, навіть якби раптом з якогось дива захотіли.
Крізь велике брудне вікно лікарського кабінету смалить сонце.
- Яка спека! - каже лікарка до своєї медсестри. Крапля персикового соку стікає їй у декольте. - Хочу на море.
Белла тихо відкашлює, і лікарка, нервово сіпнувши головою, нарешті погоджується прийняти чужу присутність.
- Рік народження, - каже.
Белла розуміє, що звертаються до неї, але не розуміє, для чого.
- Ваш рік народження!
Белла радісно сплескує в долоні.
- А! От що! Сімдесят восьмий.
- Повний, будь ласка!
- Тисяча дев’ятсот.
Лікарка незадоволено дивиться на Беллу.
Нарешті побачила мене, думає Белла. Є лікарі, які за зовнішнім виглядом пацієнта можуть встановити діагноз.
Що її болить, думає лікарка, акуратно витираючи серветкою сліди персика з рук і обличчя. Напевно, чоловік покинув і все почало боліти. Головний біль незрозумілого походження. Так.
Медсестра простягає лікарці через стіл обліковий журнал. Каже при цьому:
- Вчора по радіо чула, що температура води в Чорному морі 27 градусів.
- Ох! - театрально стогне лікарка. - 27 градусів! Окріп! Хочу в купальнику, і на море, і на місяць!
- То поїдьте, - несміливо вклинюється Белла.
- Поїдьте! Тут поїдеш! Як черга під кабінетом з ранку до вечора!
- А у вас немає відпустки?
Лікарка скоса позирає на Беллу. Запор, думає вона. Напевно, не може висратися. Я таких, як ця, бачу наскрізь. Боже, і чим я думала, коли ставала терапевтом?!
- Так, - лікарка діловито береться за роботу, - як звати?
- Белла.
- Белла? Ви угорка?
- Ні-ні, - Белла ніяковіє. - Але я два рази там була.
- Де?
- В Угорщині.
Лікарка перекидається з медсестрою кривими усмішками. Усе зрозуміло. Діагноз - психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.
- І як там, в Угорщині? - приязно щебече медсестра.
- Я була давно, чесно кажучи, уже погано пам’ятаю. Але купила собі там таку гарну бірюзову куртку.
Белла замріяно зітхає.
- Ту куртку, - продовжує вона, - зажувало в пральній машині, і довелося викинути все разом.
Двері кабінету прочиняються і в одвірку з’являється чиясь лисенька, але дуже вусата голова.
- Можна? - питає голова.
- Нє, ну які люди пішли! - зривається лікарка. - Зачекайте в коридорі! Не бачите, в мене женщіна!
Двері поспіхом зачиняються.
Лікарка рішуче береться за Беллу.
- Белла, сімдесят восьмого року народження. Тисяча дев’ятсот. Чого ви прийшли? ЩО ВАС БОЛИТЬ?