Люди з криком відчаю кидаються врозтіч.
О боже, думає Григорівна, знову нічого не вдасться купити.
Жіночка, яка продавала на Хрещатику механічних песиків, що вміють світитися і гавкати, кидає песиків разом з коробкою на асфальт і біжить кудись у бік Золотих воріт. Песики всі разом заходяться скавуліти в коробці, немов живі.
Бідні, думає Григорівна.
Їй теж треба тікати. Однак ноги приросли до роздільної смуги і відмовляються рухатися. Григорівна хоче закричати про допомогу і не може витиснути з себе жодного звуку.
Допоможіть, думає Григорівна, допоможіть мені! Не залишайте мене тут! Мені страшно! Візьміть мене на руки і віднесіть у безпечне місце. Заховайте мене під прилавком «Аптеки матері і дитини» - ця аптека зовсім поруч!
Хрещатик блискавично порожніє. Неприродна ворожа тиша заповнює Григорівну з голови до п’ят. Уся вона - тиша. Німота і немічність. Стоїть абсолютно сама посеред величезної і широчезної вулиці, з тисячею гривень у гаманці і, як засвічений автомобільними фарами кролик, чекає на свій кінець.
На балконах навколишніх будинків беззвучно, по одному, з’являються військові. Григорівна відразу впізнає в цих людях військових. Вона бачила їх по телевізору. Раніше Григорівна збрехала. «Дом, в катором ти живьош» - не єдиний воєнний фільм, який вона бачила. Був ще фільм «Бітва за Маскву». І там була війна. Там були танки, і бомби, і мертві солдати в окопах. Там був Гітлер і Сталін. І Жуков. І Зоя Космодем’янська.
«Панфілов пагіб», - проноситься в голові Григорівни цитата з фільму. - «Панфілов пагіб». «Таваріщ Ракассовскій, Красная Паляна далжна бить взята!»
Григорівна плаче. Військові на балконах дістають свої карабіни (чи як там називається їхня зброя) і прицілюються просто на Григорівну. Григорівна падає на землю, на розпечений полудневим сонцем асфальт Хрещатика, падає долілиць і накриває голову руками.
Вони мене не побачать, заспокоює себе Григорівна.
Ага, не побачать! Навіщо було вдягати цю салатову сукенку?! Зараз вони пристрелять мене.
З усіх сторін на Хрещатик з’їжджаються танки. Григорівна відчуває всім тілом, як дрижить земля. Григорівна теж дрижить.
«Рак-к-ка-с-совскій! - чомусь хоче щосили загорланити Григорівна, - Рак-к-ка-с-совскій!»
Танки оточують Григорівну і глушать мотори. Навкруги знову стає тихо.
Григорівна підводить голову. Гігантські дула, ніби хоботи слонів, звернуті просто на неї.
- Слухайте, - каже танкам Григорівна, - у мене є тисяча гривень. Хочете?
Танки хитають хоботами на знак незгоди.
- А чого ви хочете? Що вам від мене треба? Я звичайна лікарка з малою зарплатою. У мене нічого нема, навіть сім’ї. Я нікому не зробила нічого поганого.
- Нікому, кажеш???!!!
Верхній люк найближчого танка відчиняється, і звідти висувається маленька фарбована голівка Аліни.
- Я тебе зразу поняла! - кричить Аліна. - Ти бігаєш за Артьомом Миколайовичом! Я тебе зразу поняла! Розлучниця!
Григорівна стає на ноги, обтрушується. Довго дивиться на дружину хірурга Аліну Сергіївну, а потім спокійно каже:
- Пішла на х…й.
І, високо піднявши голову, залишає поле бою.
«Що я за людина?» - думає Белла.
Заходить у воду.
Сьогодні вода темна, аж чорна.
«Що я тут роблю? Що від нього хочу? Мушу дати йому спокій. Йому і собі».
- Сьогодні вода якась чорна, - каже Белла.
- Вам треба навчитися плавати в будь-якій воді.
Його голос здається Беллі байдужим і далеким, немов протилежний берег.
- Навіщо?
- Не зрозумів?
- Навіщо мені взагалі вчитися плавати?
- Вас ніхто не примушував. Ви самі захотіли.
- Я не хотіла.
Белла розвертається до нього лицем. Він ніяковіє.
- Я думав, ви хотіли…
У нього чорні очі, помічає Белла. Ймовірно, вони заразили своєю чорнотою воду.
Белла робить над собою зусилля і всміхається.
- Я жартую, - каже вона, - звичайно, хотіла. Це я так жартую. Ви не ображайтеся.
- Почнемо, - видно, що він не зрозумів жарту. - Тримайте спину рівно. І розслабтеся. Вода вас не з’їсть.
- Але у воді може бути щось таке, що з’їдає…
- Помовчіть. Ви забагато говорите. Не говоріть і не думайте. Тільки пливіть.
- Я не можу не думати. Я думаю безперервно…
- Тихо!
Він бере Беллу за руки і тягне на себе. Белла втрачає рівновагу.
- Відштовхніться від дна і працюйте ногами. Я вас тримаю. Не бійтеся. Працюйте ногами, як ластами.
- Що таке ласти?
- Робіть, як я кажу!
Белла повисає на його руках.
- Ну чому ви зовсім не рухаєтесь, Белла?! Вода вас триматиме, тільки трохи їй допоможіть! Ви йдете на дно, як дерев’яна колода.