«Шановні парафіяни і відвідувачі музею! Просимо вас не годувати хворих».
- Григоровна, ви курите?!
Артьом Миколайович з пластиковим стаканчиком розчинної кави в руках повертається з обідньої перерви в поліклініку. Григорівна стоїть біля парадних дверей, якраз біля смітярки, і похапцем докурює свою десяту за сьогодні сигарету.
- А що?
Григорівна намагається не дивитися на нього.
- Негарно лікарям курити.
- Терапевтам можна.
Артьом Миколайович усміхається і стає поруч з Григорівною.
- Хочете сьорбнути моєї кави? До сигарети кава пасує.
- Дякую, - Григорівна бере в нього пластиковий стаканчик.
Так, ніби поцілувались, думає і надпиває.
- Як у вас діла? Не заходите до мене…
- Не маю часу. Так багато всіляких побутових справ. Не хочу вам морочити голову, Артьом Миколайович.
- Григоровна, ви ніколи не морочили мені голову, бо я її втрачаю, коли вас бачу.
І як мені це витримати? - думає Григорівна.
- Може, зайдете до мене в кінці зміни? Поговоримо. У мене є ваші любимі конфєти.
- Не знаю… Напевно, не зможу…
Артьом Миколайович бере Григорівну за руку.
- Ви якось схудли чи мені здається?
- Здається. Куди мені ще більше худнути. Я і так як саранча.
- Якщо і саранча, то дуже гарненька.
Артьом Миколайович ледь помітно гладить Григорівні долоню. Долоня пече вогнем.
- Як ваша знакома… Белла? - загадково питає Артьом Миколайович.
- Добре.
- Їй більше ніхто не сниться?
- Ви знаєте, більше не сниться.
- Як жаль, - Артьом Миколайович розчарований.
- А знаєте що, Артьом Миколайович, - Григорівна впритул підступає до нього, - а знаєте що? Поцілуйте мене просто зараз. Тут і зараз. Поцілуйте мене.
Артьом Миколайович злякано витріщається на Григорівну.
- Навіщо тут, - бурмоче, - приходіть до мене в кабінет… У кінці зміни… Там спокійно, без свідків…
- Тут і зараз, Артьом Миколайович, - Григорівна заплющує очі і вип’ячує назустріч йому губи.
«Все або нічого».
- Григоровна, що ви робите? На нас люди дивляться.
- Нехай дивляться.
- Так не можна. Треба знати прілічія.
Григорівна відходить вбік і припалює одинадцяту за сьогодні сигарету.
- Як Аліна? - спокійно питає. - Передавайте їй привіт.
- Обов’язково передам, - каже Артьом Миколайович і, ошелешений, заходить у приміщення поліклініки. - До свіданія.
Треба хоч раз у житті змогти від чогось відмовитися, думає Григорівна, запускаючи в легені хмарку диму.
«Так-так. Те, від чого ми відмовляємось, робить нас сильнішими».
Григорівна швидко крокує Хрещатиком. Сонце сліпить їй очі. Григорівна мружиться і нічого крім сонця не бачить. Щось тягне її. Щось усередині неї шепоче, що треба поспішати, що в кінці шляху її, Григорівну, чекають. І вона майже біжить.
Навколо, усюди по широчезній хрещатицькій дорозі лежать мертві закривавлені тіла. Григорівна акуратно їх переступає. Не звертає на них ніякої уваги.
Не добігли, думає, не встигли.
Ще трохи, і я буду щаслива, думає Григорівна, коли війна завершується, хтось - та й зостається. І тоді цей хтось стає істинно щасливим. Так, по війні приходить щастя.
На розі Хрещатика і Прорізної Григорівна зупиняється. Шеренга військових з автоматами перекриває їй дорогу. Військові в шоломах. Григорівна не бачить їхніх лиць.
- Гей, ви! - кричить їм Григорівна. - Ану вступіться! У мене немає на вас часу. Я мушу пройти далі. Там чекають на мене.
- Ніхто тебе там не чекає, - відповідають військові.
- Ви брешете. Врешті, ви нічого не знаєте. Ви тупі як деревина.
Військові шепочуться поміж собою. Григорівна нервує.
- Вступіться, - повторює вона. - Мені треба пройти далі.
- А чому ти така впевнена, що треба?
Які невиховані, думає Григорівна, тикають мені, ніби я з ними свині пасла.
- Треба, я впевнена, що треба.
Військові розступаються, і звідти, з натовпу, виходить Артьом Миколайович. Він одягнений в офіцерський мундир. Мундир страшенно йому личить.
- Гарний мундир, - каже Григорівна.
- Григоровна, що ви тут робите?
- Я? Прогулююсь собі.
- Бреше, - кажуть військові.
- Ну добре, - Григорівна червоніє. - Я йшла до вас, Артьом Миколайович. Адже ви чекали на мене, правда?
Артьом Миколайович ховає руки в кишені.
- Чекав, але не так, щоб сильно, - тихо відповідає він.
- Ну, головне, що чекали. Тепер усе буде по-інакшому.
Військові штуркають Артьома Миколайовича в спину, мовляв, скажи їй, не тягни.
- Григоровна, - починає Артьом Миколайович, - це все, знаєте, було несерйозно.