- Чи, може, помастити батон маслом? - Тамара Павлівна ніколи не здогадувалася, що здатна на такі ніжні інтонації. - А води? Тебе напевно мучить спрага.
Хочеш питоньки? Воду? Молоко? Пиво? У мене є для тебе пиво. Ти любиш пиво, правда?
Гра виглядала так:
- Коханий, - щебетала Алевтина, - я навіть і не думала про таке!
Омелян недовірливо мружив свої маленькі червоні оченята.
- Я не хочу тебе позбуватися! Я хочу зістарітися з тобою і вмерти на одній подушці! Ось чого я хочу.
Омелян казав:
- Так-так, я тобі взяв і повірив.
Але йому було приємно. Омелян бачив, що Алевтина боїться, а більшого від своєї дружини він і не вимагав. Страх і любов - це одне і те ж. Принаймні, так думав Омелян, і в дечому він мав рацію.
Він став дуже обережним. Їжу купував і готував собі сам. Ніколи не обертався до Алевтини спиною. Ніколи не залишав її саму надовго, очевидно, для того, щоб не дати часу детально спланувати напад. Алевтина всміхалася і незмінно називала Омеляна «коханим». Розпитувала, як ідуть справи на роботі і чи його раптом не болить сьогодні живіт.
- Не болить, моя люба, зовсім не болить, - переможно відповідав Омелян, гладячи себе по столітровому череві, - і знаєш, Алюсю, мене ніколи не болить живіт. Він у мене залізний.
А якось з Омеляном сталося нещастя. Під час його зміни обікрали технічне училище. Винесли з лабораторного кабінету демонстраційний верстат. Омелян міг поклястися, що не спав тієї ночі жодної секунди. Бо він такий - дуже сумлінний. Він бездоганно сторожив своє училище. Він любив його. Він навіть добровільно витруїв з училища всіх тарганів. І тут такий прокол. Майже неймовірний. Винесли верстат, не зламавши жодного замка, жодного вікна чи дверей.
Омелян прийшов додому як побитий пес. Алевтина з обіймами кинулася його зустрічати.
- Коханий, як справи на роботі?
- Погано, - відповів Омелян. - Уночі вкрали верстат. Мені виписали догану, а гроші за верстат вирахують із зарплатні.
- Біднесенький!
Алевтина цілувала чоловіка в голову і черево, тулялася до нього, муркотіла і ластилася, як справжня породиста кішка.
- Ти лягай відпочинь, - підспівувала Алевтина, - тобі треба відпочити, коханий. У тебе стрес.
А дійсно, думав Омелян, мені треба відпочити, у мене стрес. І ліг. Укрився пледом майже з головою, так що виднілися лише його вузенькі червоні оченята. І не спав. Він боявся в цей важкий для себе момент втратити пильність.
Під вечір у Омеляна піднялася температура. Він постогнував під одіялом, а Алевтина незмінно сиділа поруч і лагідно приговорювала:
- Мій біднесенький! Не переймайся ти цим верстатом! Усе буде добре! Тобі треба відпочити. Довірся мені.
- Я хитрий, - повторював у лихоманці Омелян, - я такий хитрий! Що сталося з моєю хитрістю?
Тамара Павлівна намащує хліб маслом, кладе згори плястерик ліверної ковбаси і кидає за холодильник. По той бік - хрускіт і задоволене похропування.
Він їсть, радіє Тамара Павлівна, він довіряє мені.
Уже минув місяць, як Тамара Павлівна взялася з ним боротися.
- Ти мій щурику дорогий, - каже вона перед тим, як йти спати, - я лягаю спати. Не сумуй там без мене. Займися чимось, розважся. Моя квартира до твоїх послуг. Бігай, скільки тобі заманеться. Не бійся. Я нічого поганого тобі не зроблю, але і ти май совість. Не стрибай уночі по моєму ліжку.
Іноді посеред сну Тамара Павлівна зривається, бо їй здається, що він щойно був десь поруч, можливо, навіть під ковдрою, десь зовсім близько. Вона панічно вмикає нічник і вдивляється в присмерки кімнати. У кожен куток і закапелок. Нічого ніде. Тиша.
- А знаєш, - каже Тамара Павлівна, чистячи і без того чистий чайник, - мені якось навіть веселіше з тобою, щурику. Раніше я була така самотня, не мала до кого й слова промовити. А тепер бачиш - говорю без упину. Усе тобі розповідаю. Теркочу, ніби якась базарна баба. Ти мені вибач. Хочеш ще ковбаски? Я купила палку «Московської». Така добра, така жирна.
Омелян ніколи не забуде того поцілунку. Алевтина досі не цілувала його так. Так пристрасно.
Вона нахилилася над ним, мокрим від хворобливого поту, виснаженим, нещасним, - і поцілувала в губи. Омелянові запаморочилося в голові. Стало якось затишно і блаженно. Стало зовсім не страшно.
- Алевтино, - прохрипів він, - скажи мені. Скажи правду. Ти любиш мене?
Алевтина віддано дивилася Омелянові в очі. Тридцять секунд, хвилина, дві. Омелян чекав, і це чекання було для нього найнестерпнішим у житті. Він хотів, щоб «так». Тої довжелезної безкінечної миті Омелян віддав би свою мілку щурячу душу, тільки аби вона сказала «так».
- Я люблю тебе, - нарешті відповіла Алевтина.