От зараза, думає вона, мій темперамент доведе мене до могили.
Тільки би не прокинутись… тільки би не прокинутись… Тьху!
Антоніна Василівна розплющує очі. Одразу бачить двох ворон, які сидять на електричних дротах і дивляться на неї через вікно.
Жучка лиже Антоніні Василівні ноги.
- І що я тепер буду робити, - зітхає Антоніна Василівна. - Ще надто рано для усього.
Читати не хочеться. Перемикати телевізор теж. Не хочеться дивитися у вікно, бо там надто мрячно. Нічого не хочеться.
Антоніна Василівна згадує про старі фотографії. Можна було б зайнятися ними.
- Але кого ти обдурюєш, - каже сама собі. - Усі ті фотографії ти знаєш напам’ять. Ти вже надто довго стара.
Антоніна Василівна примушує себе встати. Закутується в плед. Бере з полиці першу-ліпшу книжку і вмощується з нею в крісло. Наугад розгортає книжку.
«Я научилась просто, умножить…»
А що, думає Антоніна Василівна, таки навчилась. Тільки тепер навчилась. Я живу просто, але так, як мені подобається. Мені добре. Спокійно. У мене навіть є деякі плани на майбутнє. Є люди, з якими я іноді зустрічаюся і мило спілкуюсь. Але головне - я. Мені добре самій з собою. А чого ще хотіти? Це в житті головне - коли добре самій.
«Я научилась просто, умножить…»
У цій фразі звучить якась туга, якась болюча гірка самотність. Вона не стосується мене, думає Антоніна Василівна. Я не самотня. У мене є багато що.
- Ти хочеш надвір, Жучка?
Жучка завжди хоче надвір. Вона радісно вимахує навсібіч однією третьою хвоста. Лиже Антоніні Василівні ноги.
- Припини це, Жучка! Я не мила ноги з Великодня!
Може, я й не зробила всього, що хотіла, думає Антоніна Василівна, ходячи базаром у пошуках несепараторної сметани. Далеко не все. Але людина, як правило, хоче більше, ніж може. І це нормально. Людина повинна багато чого хотіти, щоб зробити хоча б щось.
- Ця сметана сепараторна чи натуральна?
Продавчиня молочного відділу пильно розглядає Антоніну Василівну.
- А вам яку треба?
- Натуральну.
- Уся сметана натуральна. Попробуйте. Не сметана, а вершки. Зараз вона ріденька, бо свіжа. Але за ніч у холодильнику загусне так, то ножем не розріжете.
Я, наприклад, ніколи не фарбувала волосся, але завжди цього хотіла, думає Антоніна Василівна.
- А сметана ваша, домашня? - питає в продавчині.
- Моя! Аякже! Чия ж іще?!
- І у вас є корова?
- Жіночко! Ну а звідки, по-вашому, у мене сметана, якби не було корови?
- І як вашу корову звати?
Продавці за сусідніми лотками, які, як виявилося, уже давно слідкують за розмовою Антоніни Василівни і молочниці, пирскають сміхом. Однак сама молочниця спантеличена.
- Звати? Ніяк. Просто корова. Вона має якось зватися?
- У мене, приміром, є собачка, - каже Антоніна Василівна. - Її звати Жучка.
- Ну, то собачка, а то корова.
- Не бачу різниці.
- Не бачите?! Ваша собачка не дає молока!
- Ваша корова теж, - каже Антоніна Василівна, проходячи до наступного лотка.
І ще, думає Антоніна Василівна, я ніколи не була в Буенос-Айресі. Але я багато де не була.
Антоніна Василівна обережно натискає на дзвінок квартири, що нижче поверхом. За мить двері відчиняються.
- Ви?!
- Я теж рада зустрічі. Можна зайти?
- Що вам треба? Я не вмикаю музику.
- Саме про це я хочу поговорити.
Антоніна Василівна без запрошення заходить до квартири.
Танцюрист одягнений у синю атласну сорочку з рюшами на грудях і в чорні штани з лампасами. Цього разу Антоніні Василівні подобається його вбрання.
- Я не буду просити вибачення, - упевнено каже Антоніна Василівна.
- Я і не сподівався.
- Для занять танцями мусять бути інші місця. Якісь там будинки культури, наприклад.
Хлопець мовчить.
- Але в мене є для вас пропозиція, - Антоніна Василівна хвильку роздумує. - Я дозволю вам вмикати музику, якщо…
- Якщо?
- Якщо ви дозволите мені приходити і дивитися.
- Дивитися на що?
- Ну, як ви займаєтесь.
Вони стоять одне навпроти одного як хижак і жертва. Але жертва пручається. Якби Антоніна Василівна мала вуса, то зараз вона б загадково в них посміхалася.
- Це шантаж, - каже хлопець.
- Це ділова пропозиція.
- Але тут нема на що дивитися, - жертва розгублено розводить руками. - Нема нічого цікавого в тому, щоб дивитися, як я тренуюсь. І мені буде незручно.
- А ви не звертайте на мене уваги. Я буду тихенько сидіти в кутику і мовчати. Буду німа як риба.
- Навіщо вам це?
Антоніна Василівна фальшиво по-старечому зітхає.
- Зрозумійте мене. Я вже п’ять років на пенсії. Мені так нудно.