- Антоніна, не єхіднічай! Всі знакомі просто в захваті. Даша Мєчнікова собі новий наряд спеціально купила. Готуються баби по повній програмі. Завивки, омолодітєльні маски для лиця…
- Ти здуріла, Надєжда.
- А чого здуріла?! Я тебе, Антоніна, не понімаю. Якщо шістдесят лєт, то що - скласти на грудях руки і смерті дожидатися?! А тут - реальна возможность знайти собі на старість мужика.
Антоніна Василівна аж підскакує від хвилювання.
- Та на який чорт він мені здався?! Усе життя без мужика обходилася, так щоб тепер мені криша поїхала?!
- Не кричи, Антоніна, - Надя складає руки докупи, немов у молитві. - Я тобі от що скажу. В старості мужик навіть більше потрібен, ніж в молодості. В молодості чих-пих, сама собі туда-сюда - і добре. А на старість хочеться, щоб хтось поруч був. Не мені це тобі говорити. Сама знаєш. Тільки в позу не понятно для кого стала.
- Пий чай, Надєжда, а то вистигне.
Вони деякий час мовчки п’ють чай. Дві чорні ворони сидять на електричних дротах за вікном. Антоніні Василівні добре видно їхні мордочки і дзьоби.
Надя раптом, як гуска, витягує шию, прислухаючись до чогось.
- Антоніна, - вигукує вона, - як ти це терпиш?! Музика так гримить, що аж люстра труситься!
Антоніна Василівна обережно ставить чашку з чаєм на блюдце.
- Я би на твоєму місці міліцію викликала!
- Я й викликала, - спокійно каже Антоніна Василівна. - Не допомагає.
- Боже, яка молодьож пішла! Слухай, хочеш, я піду туди і таке їм влаштую, що більше ніколи музики не захочеться!
- Не треба, Надєжда, я сама з цим розберуся.
- Ти завжди була така, - Надя знову складає в молитві руки. - Надто інтелігентна, щоб себе захистити.
Надя востаннє пробігається квартирою, щось фіксує собі у своїй маленькій голові, прицмокуючи, і вирушає далі в пошуках нових пліток і смертей.
- Гляди мені, Антоніна, як не прийдеш на мою дискотеку - обіжуся по гроб віку. В цю п’ятницю. Я тобі ще нагадаю по телефону. Не хочеш мужиків, то хоч старих знакомих побачиш. А то сидиш тут, як тхір у норі.
- Слава богу, - бурмоче собі під ніс Антоніна Василівна, коли за Надею зачиняються двері.
Але на спокій сподіватися ще зарано. До вечора Антоніна Василівна співатиме «Надєжда - мой компас зємной».
Антоніна Василівна спершу навіть не зрозуміла, що відбувається.
Вона добре поспала, її нічого не боліло, нічого не снилося. Вона встала з ліжка і за звичкою підійшла до вікна. Упевнитися в тому, що світ ще на місці. І він був на місці, але білий.
- Жучка, сніг випав, - тихо каже Антоніна Василівна.
Жучка з радісним гавчанням вистрибує на підвіконник.
- Тепер буде легше, - продовжує Антоніна Василівна. - Я люблю сніг. Люблю зиму. Узимку всі люди стають дітьми.
Антоніні Василівні страшенно хочеться різдвяної їжі. Куті і вареників з оселедцем. Разом. Однією ложкою кутю, іншою - вареник з оселедцем. Антоніна Василівна ковтає слинку. Вона вже сто років не їла цих вареників.
- Жучка, вдягайся! Ми йдемо!
Антоніна Василівна навстіж відчиняє шафу з одягом. Шафа забита блузами, сукенками і светрами різних років і фасонів.
Так, думає Антоніна Василівна, сьогодні я одягнуся по-святковому. Сьогодні свято.
- Вікторе, я вас вітаю, - урочисто щебече Антоніна Василівна.
- З чим? - ліниво питає Віктор.
- З першим снігом.
Антоніна Василівна подобається собі. Вона стає посеред дзеркальної кімнати, розглядаючи свій наряд з усіх сторін.
- Я вас не впізнаю, Антоніно Василівно, ви одяглися як справжній клоун! Що за сорочка?! Що за спідниця?! Ви зібралися в бордель?
Віктор насолоджується кожним своїм словом. Око за око, думає він.
- А босоніжки? На вулиці зима, а ви в босоніжках. Антоніно Василівно, з вами все гаразд?
- Хлопче, сьогодні в мене дуже хороший настрій, і вам не вдасться його зіпсувати. Швидше навпаки.
- Тобто ви МЕНІ зіпсуєте настрій?
Антоніна Василівна пропускає його репліку повз вуха.
- Мені прийшла в голову геніальна ідея, Вікторе.
- Я вже її боюся!
- Ну чого так відразу, - Антоніна Василівна присідає на табуретку. - Ви мені подобаєтеся саме за сміливість.
Віктор вимикає магнітофон.
- Розумієте, - починає Антоніна Василівна, - мене завжди всі боялися. Ви не питали, а я вам не казала… Я майже сорок років пропрацювала у школі…
- Я мав би здогадатися, - Віктор корчить театральну гримасу. - Ви абсолютно неадекватні. Кажуть, учителів зі стажем не допускають свідчити в суді. Надто мінливий психічний стан…
- Молодий чоловіче! Слідкуйте за своїм язиком!
Антоніна Василівна нервово йорзає на табуретці.