- Не стовбичте. Присядьте, - каже.
Віктор спирається ліктями на підвіконник.
- У цій кімнаті одна табуретка, і ви зайняли її.
Він глузливо всміхається, і Антоніна Василівна зауважує, що їй це подобається.
- Я викладала літературу.
- Ого! Я думав математику. Як правило, математички найнестерпніші. Та, що вчила мене, її звали Мирослава Миколаївна, так ось - вона любила бити дітей указкою по пальцях.
- Я ніколи не била своїх учнів! - спалахує Антоніна Василівна і вже спокійніше додає: - Вони і без того мене боялися.
- Я вважаю, що це неправильно.
- Я теж так вважаю. Але учні все одно боялися. Хоч я ніколи навіть голос не підвищувала. Я була добрим учителем.
- Можу собі уявити.
В Антоніни Василівни горять щоки.
«Якби він міг побачити мене тоді, сорок років тому, чи я сподобалася б йому?»
Антоніна Василівна встає з табуретки і відвертається. Бачить у дзеркалах відображення його відображення. Воно з цікавістю за нею спостерігає.
- Антоніно Василівно, ви так рівно тримаєте спину, що багато хто з бальників вам би позаздрив.
- Моя покійна бабця штурхала мене кулачками в спину, коли я сутулилась. Я досі іноді відчуваю ці її кулачки.
Антоніна Василівна глибоко вдихає.
- Але ось що я вирішила… подумала. Я буду викладати вам літературу.
Віктор здивовано округлює очі.
- Адже ви за своїми танцями все профукали, хіба ні? Сумніваюся, щоб ви прочитали більше ніж десять книжок. Так, я даю вам не більше десяти книжок.
- Антоніно Василівно, але…
- Це не займатиме багато часу. Кілька годин на тиждень. Ви не уявляєте, як багато цікавого я можу розказати. Література - це світогляд. Без літератури ви ніхто. Вош дрожащая.
Віктор мовчить.
- Не думайте, навіть для того, щоб танцювати, треба знати літературу. Ви не зможете без літератури добре танцювати. Танці - це не мова тіла, як ви собі думаєте, це, мова… душі…
О боже, що я виговорюю, думає Антоніна Василівна.
- Але мені не потрібні уроки літератури.
Антоніна Василівна дивиться на нього і впевнюється, що це правда. Він не жартує. Йому не потрібні уроки літератури. Він говорить серйозно і остаточно.
Антоніна Василівна здригається ніби від удару. Чує, як кров стікає в ноги, чує, як крихітні кулачки тереблять спину, і голос бабці звідкись ізсередини: «Ти, вороже кривавий, тобі тільки гульки в голові».
Дурепа, думає Антоніна Василівна, яка ж я дурепа!
Вона мовчки кидається геть з кімнати, а Жучка, вишкіривши зуби, тричі люто гавкає на Віктора і дріботить услід за хазяйкою.
- Ти прийшла! Молодець! Я знала, що ти прийдеш!
Надя обіймає Антоніну Василівну. Від Наді заносить ядучим малиновим запахом за десять гривень.
- Як тобі наша дискотека? Супер, правда?
Антоніна Василівна оглядає з десяток бабів різного стану збереженості, з паличками і без, розмальовані, нарядні, схожі на монструозних ляльок. Діди - їх п’ятеро - ніяково стовбичать поруч, намагаючись сховатися один за одного. Ще двоє - музиканти. Сидять на мініатюрних розкладних стільчиках і грають на потріпаних баянах.
- І музика жива. Усе, як має бути, - говорячи це, Надя цвіте і пахне ще дужче.
Музиканти заводять якийсь ностальгійний віденський вальс. Дві баби, навряд чи знайомі між собою, без жодного слова, без анінайменшої емоції на обличчі, беруть одна одну попід руки і немов дерев’яні тут же, на місці, переставляють ноги, імітуючи танець.
- Я не думала, що дискотека, як ти, Надєжда, це називаєш, відбуватиметься в переході метро, - каже Антоніна Василівна.
Надя наперед заготувала собі контраргументи.
- Дорогуша, - вигукує вона, - цей перехід на «Театральній» - саме підходяще місце для нашої дискотеки! Подивися - ніби справжній бальний зал. Усюди мармур, підлога шо нада, колони. А яка акустика - лишень послухай!
Віденський вальс у розпалі. Інші баби, беручи приклад з найсміливіших, теж попарувалися і танцюють. Діди нервово курять збоку.
- Крім того, - продовжує Надя, - у цьому переході ніколи не буває людно.
- Слава богу, - бурмоче Антоніна Василівна.
Одинокі пасажири, час до часу заходячи і виходячи з метро, на мить зупиняються, зачудовано спостерігаючи за дійством.
- Вони дивляться на нас, як на зоопарк, - кидає Антоніна Василівна.
- Та вони завидують, Антоніна! Подивися, як баби розгулялися. Нічо-нічо. Зараз і мужики підуть в оборот. Кстаті, це ще одна причина, чого я вирішила робити дискотеку тут. Щоб нагадати обществу про нас - старичків. Щоб общество побачило нас. Що ми ще не кончені.
- Але ми вже кончені, Надєжда…