Згорблений дідок з масною усмішкою виринає перед Антоніною Василівною:
- Потанцюємо, гражданочка?
- Я не танцюю, - суворо відрубує Антоніна Василівна.
- Відмовляти дуж-ж-же некультурно, - дідок усміхається ще масніше, усією своєю пожовклою вставною щелепою, і наполегливо тягне Антоніну Василівну за лікоть.
Надя по-змовницьки їй підморгує.
- Ви не розумієте, що вам говорять? - Антоніна Василівна перекрикує вальс. - Я не танцюю.
- Але чому? Я вам не нравлюсь?
- У мене замок на правому чоботі розійшовся!
Кавалер раптово дає Антоніні Василівні спокій і повертається до знудженого чоловічого товариства.
- Ти же вчителька, Антоніна, - шепоче Надя.
Вона почервоніла як рак, готова придушити Антоніну Василівну голими руками.
- Ти позориш мене як організатора.
- Але я сказала правду, Надєжда, подивися, - Антоніна Василівна нахиляється і демонструє Наді заржавілий замок на правому чоботі.
- Не юродствуй! Ти вже зовсім психічна?
- А що я такого сказала?
- Ну знаєш, Антоніна!…
Надя розвертається і йде до відфутболеного Антоніною Василівною дідка.
- Можна вас запросити потанцювати, Констянтін Констянтіновіч?
- Канєшно, гражданочка!
- Ви, Констянтін Констянтіновіч, не звертайте на мою подругу уваги. Вона трохи не в собі. Літераторша, знаєте. А це у них професіональне.
Антоніна Василівна піднімається з переходу на поверхню і йде вулицею Пушкінською в бік парку Шевченка. Падає мокрий сніг. Халява правого чобота теліпається по асфальті. Песець на комірі бордового демісезонного пальта «джерсі» намок і зі стриженого став лисим.
Яка я жалюгідна сьогодні, думає Антоніна Василівна. Аж приємно.
Голі і чорні крони навколишніх дерев чомусь нагадують Антоніні Василівні залізничні колії.
Вона заходить у безлюдний парк і сповільнює крок.
У парку треба ходити так, ніби в тебе пульс двадцять ударів на рік, думає.
Біля пам’ятника Шевченку Антоніна Василівна сідає на мокру, притрушену снігом лавку.
Я подібна на бездомну алкоголічку, думає Антоніна Василівна, але що з того? Чим вона гірша за мене?
Антоніна Василівна згадує ту алкоголічку, яку бачила нещодавно по телевізору. Алкоголічка місяць, як вийшла з в’язниці. Волосся ще не встигло відрости. Така підпухла і чорна. Вона сиділа на лавочці в якомусь парку, можливо, навіть парку Шевченка, і казала журналісту: «У мене нема паспорта. Загубила. І грошей нема, щоб новий паспорт зробити. Ніхто мене не щітає за чєловєка. А в конституції записано, що каждий чєловєк - лічность. Я - лічность. Зробіть щось для мене».
На лавку до Антоніни Василівни підсідає чоловік років сорока, одягнений так, як одягаються рибалки в негоду. Під пахвою в нього коробка з шахами.
- Шахи? - каже Антоніна Василівна. - Пограємо?
Чоловік презирливо оглядає Антоніну Василівну.
- Я граю на дєньгі.
- Я згідна. Ставлю свої чоботи… тобто п’ятдесят гривень.
Чоловік ще раз оглядає Антоніну Василівну, але цього разу з підозрою.
- Ти підіслана?
- Ні, я вчителька.
Чоловік вагається.
- Покажи дєньгі, щоб я бачив, що вони в тебе вообще є.
Антоніна Василівна виймає з кишені п’ятдесят гривень.
- Ідьом під навєс. Тут фігури намокнуть.
Вони йдуть у скверик поруч з громадськими туалетами.
Чоловік блискавично розкладає на дошку фігури.
- Ти хоть грати вмієш? - питає Антоніну Василівну.
Та не відповідає і робить перший хід білими.
Через двадцять хвилин супротивник Антоніни Василівни здивовано вигукує:
- А ти, дамочка, на виїграш граєш!
- Я завжди виграю. Через два ходи мат, - спокійно каже Антоніна Василівна. - Давай п’ятдесят гривень.
- Вікторе?
- Ви вже тиждень не приходите. Я злякався, що щось сталося.
- Не переживайте. Я поки не збираюся вмирати.
Віктор тупцює на вхідному килимку Антоніни Василівни. Цей килимок колись був її улюбленою нічною сорочкою.
- Може, хочете чаю з печивом?
Віктор заходить у коридор і чемно роззувається.
У цій квартирі за сорок років, окрім сантехніків, не було жодного чоловіка, думає Антоніна Василівна.
- Ви скучили за мною? - питає Антоніна Василівна і всміхається. Їй раптом стає добре і затишно.
- Я звик з вами сперечатися, - Віктор теж усміхається. У його очах з’явився звичний глузливий вогник.
- Що ж, давайте посперечаємося.
- Давайте.
Антоніна Василівна похапцем пристелює ліжко, одночасно при цьому відсуваючи ногою купу книжок на підлозі в куток.
- Сідайте в крісло біля вікна. Воно спеціально для гостей.