Віктор сідає в крісло.
- Що ви зараз читаєте? - питає.
- Увічливість вам не пасує, Вікторе. Зі мною не обов’язково говорити про книжки.
- Мені дійсно цікаво.
- Я вже не читаю нічого нового. Тільки перечитую.
Антоніна Василівна ставить на журнальний столик тарілку з вівсяним печивом і два горнятка.
- Ви п’єте чай з цукром?
- Без.
- Скільки вам років, Вікторе?
- Двадцять. А вам?
- Двадцять п’ять.
- Виглядаєте молодшою.
- Дякую.
Жучка з недовірою поглядає на гостя.
- Що ви цілими днями робите, Антоніно Василівно?
- Старію.
- Це, напевно, дуже нудно.
- Ну чого. У п’ятницю я була на дискотеці, наприклад.
- На дискотеці?
- Ви здивовані? Так, на дискотеці. І мала шалений успіх у кавалерів.
- Вітаю, - Віктор відкидається на спинку крісла. - Але я вам не вірю. Ви не вмієте танцювати.
Антоніна Василівна обурливо сплескує в долоні.
- Я вмію танцювати! Деякий час я танцювала в народному ансамблі, я казала.
- На дискотеках грають «подоляночку»?
- Слухайте, нахабний молодий чоловіче! Не обов’язково вміти танцювати, щоб мати успіх у кавалерів!
Віктор встає з крісла.
- Покажіть, як ви танцюєте.
Він демонстративно виходить на середину кімнати.
- Ходіть сюди. Потанцюємо.
- Йдіть до дідька!
- Боїтеся?
- Я нічого не боюся.
Антоніна Василівна стає навпроти Віктора.
- Тільки прошу без викрутасів задницею.
- Як скажете.
Антоніна Василівна з першого ж кроку наступає йому на ногу.
- А що ми взагалі танцюємо?! - не то звинувачує, не то виправдовується вона.
- Повільний вальс.
- Ненавиджу повільний вальс.
- Як давно ви танцюєте?
- З восьми років.
- А чого взагалі почали?
- Мою двоюрідну сестру віддали на бальні танці, але вона соромилася ходити туди сама. Я мав супроводжувати її тиждень для підтримки. За цей тиждень сестра кинула танці. Я залишився.
- Чого?
- Не знаю.
- Ви самі? У вас немає чоловіка, дітей?
- Нікого нема.
- Ну так, я розумію. З вами дуже тяжко.
- Не так тяжко, як здається. Просто мені ніхто не був потрібен.
- А зараз?
- Зараз тим більше.
- Ви обманюєте або мене, або себе.
- Я ніколи не обманюю.
- Який танець вам подобається найбільше?
- Самба і румба.
- Який найтяжче танцювати?
- Повільний фокстрот.
- А я ненавиджу повільний вальс.
- Я вже це чув. Чому? Повільний вальс найгарніший з танців.
- Вальс заромантичний для мене.
- Дивно. Жінки, як правило, романтичні.
- Я не жінка. Я стара баба.
- Чому у Жучки такий куций хвіст?
- Жучці прищемило хвіст дверима ліфта. Вона з переляку шарпнулась і залишилась при своїх інтересах. Відтоді боїться в ліфт заходити. Збігає наниз по сходах.
- Мудра.
- Ні, просто має добру пам’ять.
Антоніна Василівна приносить ще чаю.
- Ну, і як я танцюю? - питає вона у Віктора.
- Жахливо. А все тому, що опускаєте голову.
- Я слідкую за ногами. Щоб вони не заплутались.
- Не треба слідкувати за ногами. Треба слідкувати за ритмом. І за партнером. Партнер веде - партнерка йому підкоряється.
- Я не звикла комусь підкорятися.
Віктор знизує плечима.
- Це всього лиш закони танцю.
- Не робіть різких рухів! Повільно поверніть голову і подивіться у вікно.
- А що там?
- Дві ворони. Сидять на електричному дроті.
- І що тут такого?
- Я часто їх бачу. Майже кожного дня. Постійно. Вони прилітають сюди подивитися на мене.
- Навіщо ви їм, Антоніно Василівно?
- Я теж себе це питаю. Навіщо я їм?
Навіщо я їм?
Антоніна Василівна дивиться на воронячу пару, а та на неї. Цікаво, скільки ворони живуть? Напевно, так, як люди. Значить, це може бути та сама пара. Антоніна Василівна добре її пам’ятає.
Ось вона - молода й упевнена у собі вчителька літератури - спускається шкільними сходами з третього поверху. Боря - вчитель географії - стоїть на сходах, ніби просто, але насправді чекає на Антоніну Василівну. Боря робить так останні півроку.
- Як у вас справи, Антоніно Василівно? - весело каже Боря. - Скільки сьогодні провели уроків? Як вів себе 6-й «б»?
- На яке з трьох запитань мені відповідати?
Антоніна Василівна ліниво всміхається Борі, і Боря сяє.
- Можете не відповідати взагалі! Я бачу, що все добре!
Деякий час вони мовчки разом спускаються сходами.
Боря сяє.
Антоніна Василівна ліниво усміхається.
Знайомі вчительки, пробігаючи повз, хитро підморгують Антоніні Василівні. Антоніна Василівна шаріється. Навіть трохи злиться.