- Боря, - тихо каже вона, продовжуючи при цьому всміхатися, - навіщо ви мене постійно вичікуєте на сходах після уроків?
- Вичікую? Що ви таке кажете, Антоніна Василівна?! Я випадково там стояв…
Другий поверх.
- Ну добре, не випадково, - бурмоче Боря. - Я подумав, може, я проведу вас додому?
- Навіщо?
- Поговоримо по дорозі.
- Про що?
- Придумаємо.
Антоніна Василівна не відповідає. Ноги стають дерев’яними. Вона передбачала щось подібне, але не знала, як зреагує. І зараз не знає. Голова йде обертом. Думки плутаються.
Ось вона - любов? Антоніні Василівні стає якось неприємно. Вона зовсім усе не так собі уявляла. Зовсім не так. Любов мала прийти інакше. Любов - це не Боря.
Але якщо все-таки Боря?
Антоніна Василівна скоса позирає на Борю, а той сяє у відповідь. Страшенно по-дурному. Борині губи здаються Антоніні Василівні занадто, аж непристойно пухкенькими як для чоловічих. Вона уявляє ці губи на собі, на своїх губах, і горло зводить спазмом огиди.
Усі закохані люди виглядають по-дурному, думає Антоніна Василівна.
- Ми можемо поговорити про подорожі, - невпевнено пропонує Боря.
Перший поверх.
- Я, знаєте, вчитель географії.
- Знаю.
- Я багато де хотів би побувати. Наприклад, у Буенос-Айресі. А ви?
Вони виходять зі школи. Ще п’ять парадних сходинок, і вони попрощаються. Антоніна Василівна піде направо, Боря - наліво.
І тут Антоніна Василівна помічає їх. Вороняча пара на дереві в шкільному дворі. Дивиться просто на неї. З цікавістю розтуливши дзьоби. З якимсь неприродним потойбічним інтересом.
Антоніна Василівна завмирає.
Головне - витримати погляд, чомусь думає. Перечіпається об власну ногу і летить сходами вниз.
Страшний біль прострелює все тіло. В очах темніє.
- Антоніна Василівна! - чує над собою. - Антоніна Василівна! З вами все в порядку?!
Розплющує очі і бачить над собою стривоженого Борю, його пухкі губи, бачить любов у всій своїй красі, від якої нема куди сховатися.
- Не чіпайте мене! - щосили кричить Антоніна Василівна. - Не чіпайте мене!!!
Кричить так, що зі школи на крик збігаються вчителі й учні. Обступають Антоніну Василівну, а вона лежить на асфальті, не маючи сили підвестися.
- Антоніна Василівна, - Боря ніжно бере її за руку, - що вас болить, скажіть мені? Де болить?
В Антоніни Василівни здувається на шиї жилка від гніву і ненависті.
- У неї больовий шок, - каже Боря. - Розступіться. Викличте «швидку». Антоніна Василівна, - звертається вже до неї, - зараз приїде «швидка». Не рухайтеся.
Антоніна Василівна вириває в Борі свою руку. Розкриває рота і горланить так, як ніколи до і після у своєму житті:
- Йдіть до ср-р-раки! Згиньте! Забирайтеся в Буенос-Айрес!
Надя з’являється за графіком. Цього разу вона веде себе стримано, даючи зрозуміти, що ще досі ображена і чекає на заслужені вибачення.
- Ти, Надєжда, вибач мені, - каже Антоніна Василівна, - я повелася негарно. Не треба було йти на дискотеку в старих чоботах.
- Ну да, негарно ти повелася, - Надя зазирає в холодильник і сміттєвий кошик. - Але ізвінєнія принімаються. На то і є подругі, щоб все вибачати.
- Як Костянтин Костянтинович?
- Харашо. Заніматєльний мужчина. Веселий.
Антоніна Василівна тихенько наспівує: «Надєжда - мой компас зємной».
- Антоніна, ти як-то устало виглядаєш, - каже Надя.
- Погано сплю останнім часом. Зі мною так завжди на початку зими.
- Не розумію, як безсонниця пов’язана із зимою. Прінімай таблетки. Я вже п’ять років їх прінімаю. Сплю, як харьок.
- Боюся. Мені здається, що від таблеток сон нездоровий.
- Нормальний сон! Що ти таке говориш?!
Надя нарешті всідається в крісло біля вікна.
- А в тебе отоплєніє досі не включили?!
- Не включили.
- Безобразіє! Антоніна, жалуватись треба!
- Не хочу псувати собі нерви.
- Так і запалення льогкіх льогко получити!
- Будеш чай пити, Надєжда?
- З цукром.
Антоніна Василівна робить чай, а Надя докладає останні новини з життя смертних.
- Знаєш, хто помер? Боря-географік.
Антоніна Василівна мовчить.
- Помниш його?
- Ні.
- Як не помниш?! Мусиш! Він бігав за тобою не один год.
- Ніхто за мною не бігав.
- Ще й як бігав. Вся школа про вас сплєтнічала. Ну признайся, Антоніна, в тебе щось з ним було?
- Я не знаю, про кого ти говориш, Надєжда.
- Ну такий невисокий, трохи неопрятний. Географію преподавав. Губатий такий.
- Пий чай, Надєжда.