- Нехай охолоне.
Надя пильно спостерігає за Антоніною Василівною. В Антоніни Василівни ледь помітно тремтять руки.
- Странна смерть, - обережно продовжує Надя. - Жонатий не був. Поганих звичок не мав. Просто помер.
- Таке теж деколи стається.
Надя підводиться з крісла. По-войовничому розправляє плечі.
- От нащо ти так ведеш себе, Антоніна?!
- Як?
- Ти прекрасно помниш географіка, тільки вдаєш, що не помниш!
- Навіщо мені таке робити?
- От і я думаю, навіщо?! Корчиш із себе принцесу! Всю жизнь корчиш із себе принцесу.
- Надєжда, це неправда.
- Правда! Пам’ятати якогось Борю-географіка надто унізітєльно для тебе, да?
- Що ти мелеш, Надєжда?!
Антоніна Василівна теж підводиться.
Так стоять одна навпроти одної: секретар Бога на землі і злісний неплатник Божих податків.
- Так завжди було, - цідить Надя крізь вставні зуби, - ти принцеса-літераторша, гордячка, а я всього лиш масовік-затєйнік. Але тепер ситуація змінилась, Антоніна. Час нас зрівняв. Тепер ми рівні, Антоніна! Тепер ми знаєш хто? Я тобі скажу. Пенсіонерші.
На блідому обличчі Антоніни Василівни не сіпається жодний нерв.
- Ти права, Надєжда, - нарешті каже вона, - я пам’ятаю Борю. Я збрехала, що не пам’ятаю. Мені було стидно.
Надя сплескує в долоні:
- Чого стидно?! Луччій подрузі зізнатися стидно???
- Багато років минуло.
- Признавайся, - солодко торохкоче Надя, - що у вас було?
- Роман був.
- О!!! Та ми всі здогадувалися. Але ти так надмєнно себе з ним на людях вела, що ми не були увєрєні на сто процентів. І як довго?
- Не знаю. Рік. Може, більше.
- О!!! І чого ви не поженились, Антоніна?
Антоніна Василівна відвертається до вікна.
- Він не захотів, - каже.
- Не може такого бути! Боря був влюбльонний в тебе по вуха.
- Любов минає.
Надя гарячково зіставляє в умі плітки і факти і врешті співчутливо зітхає.
- Бідна. Чого ж ти все тримала в собі? Не поділилася зі мною своїм горем…
Антоніна Василівна відчиняє вікно і розкришує вівсяне печиво на підвіконні.
Дві ворони миттєво підлітають і підбирають крихти дзьобом.
- Антоніна! Ти годуєш ворон?!
- А що тут такого?
- Перший раз таке бачу.
- Ці ворони ручні. Вони мої друзя, - Антоніна Василівна вимучує кислу посмішку. - І взагалі, я не знаю, чи це ворони, чи галки, чи граки, чи круки.
- Ти будь з воронами осторожна, Антоніна, - Надя одягає пальто. Її місія на сьогодні скінчилась. - Недавно по телевізору передавали, що ворони в містах які-то агресивні стали. Цілими бандами нападають на голубів і даже на бездомних псів. Гляди - скоро до людей доберуться. Вони мені ніколи не нравились.
Це смішно, думає Антоніна Василівна, це так смішно, що аж боляче.
Але все ж.
Вона заходить у взуттєвий магазин «Все по 50 гривень». Магазин переповнений. Антоніна Василівна повільно оглядає полички з жіночими чоботами. Усі вони майже нічим не відрізняються між собою. Усі чорного кольору.
Цей магазин треба було б назвати «Все по-чорному», думає Антоніна Василівна. Бере один чобіт у руки, і їй здається, що чобіт паперовий - такий легкий.
Миловидна чорнява дівчина підходить до Антоніни Василівни з професійною усмішкою на лиці.
- Хочете приміряти? - питає.
- Не знаю напевно, але скажіть, - Антоніна Василівна мнеться, - скажіть, ці чоботи не паперові?
- Звичайно, не паперові! Звідки ви таке взяли? Деякі навіть шкіряні!
- Я подумала, може, це взуття для… покійників.
Професійна усмішка застигає на лиці дівчини.
- О, не треба мене жаліти! - схоплюється Антоніна Василівна. - Я не маю нічого проти взуття для покійників. Просто деяке з них дуже поганої якості і розлізається від першої сльоти.
Антоніна Василівна міряє одну пару, потім другу, потім третю.
- Ці затісні, - каже вона дівчині-консультанту. - А в цих дуже гострий ніс. Боюся, що когось ними заколю. А ці, треті, вони просто жахливі. Мені потрібні такі, які б мали м’яку підошву.
- А, я розумію, - вигукує дівчина, - щоб мозолі не натирали?
- Щоб було зручно танцювати.
Смішно, аж боляче, думає Антоніна Василівна.
Він танцює - Антоніна Василівна сидить на табуретці в кутку і спостерігає.
Потім раптом встає і каже:
- Я купила собі нові чоботи. У п’ятницю знову йду на дискотеку.
- Жоден чоловік тепер не встоїть проти ваших чар, - весело відповідає Віктор.
- Жоден. Я буду танцювати.
- Ви ж не вмієте.
- Ви мене навчите.
- Боюся, до п’ятниці ми навряд чи встигнемо.
- Я швидко вчуся.
- Чому ви танцюєте самі, Вікторе? Я завжди думала, що для танцю потрібні двоє.