- У мене була партнерка. Її звали Ліля. Минулого місяця ми розійшлися.
- Чому?
- Посварилися.
- А! Я розумію. Сердечні справи.
- Ні. Я не плутаю танці і любов. Ліля під час тренувань не користувалась антиперспірантом. Мене це бісило.
- Антоніно Василівно, ви хочете все зробити самі. Це неправильно. Ви зовсім не використовуєте мене, коли танцюєте.
- Я вам не довіряю.
- Даремно.
- Хіба?
- Скільки книжок ви прочитали?
- Не знаю. Не рахував.
- Тоді так: яку книжку ви прочитали останньою?
- «Гарі Потера».
- І як? Сподобалося?
- Так.
«Він ще дитина», - думає Антоніна Василівна.
- У мене дежавю! Я вже це бачив. Вас тут. Що ми танцюємо.
- Гарно.
- Звідки це?!
- Ну, у мене є своя теорія… Я думаю, що це все нам снилося. І деколи ми згадуємо свої сни.
- Я теж так думаю! Але тоді виходить, що ми спочатку бачимо своє життя уві сні, а вже потім його живемо.
- Саме так і виходить.
- Тупо якось.
- А в школі ви щось читали?
- Ну. Читав. Щось.
- «Мадам Боварі» Флобера читали?
- Ні.
- А Достоєвського?
- Той, що Фьодор?
- Той, що «Брати Карамазови», «Бєси».
- Ні. Не читав.
- А Франца Кафку?
- Не читав. Усе дуже страшно, так?
- Але ж ви чули про Кафку… Знаєте, хто це?
- Ніколи не чув.
- У вас була погана вчителька літератури.
- Антоніно Василівно, з якого ока?
- Що?
- У вас війка впала. З якого ока?
- Вікторе, я вас не розумію.
- Є така гра. Ви не знаєте? У вас впала війка з ока. Якщо вгадаєте, з якого, берете війку, загадуєте бажання і сунете війку за пазуху. Бажання має збутися.
- Ось воно що. Так, я знаю таку… гру. З лівого ока.
- Вгадали. Загадуйте бажання.
«Дитина», - думає Антоніна Василівна і загадує бажання.
- Як поживають ваші ворони? Далі дивляться?
- Власне, я не впевнена, що то ворони. То можуть бути і галки, і граки, і круки. Але так. Дивляться.
- У вас, Антоніно Василівно, напевно, є щодо них якась своя теорія.
- Є. Я думаю, ворони мені заздрять.
- Чого це?
- Бо я сама, а вони завжди удвох.
Уже третя доба, думає Антоніна Василівна, лежачи в ліжку. Мені треба трохи поспати.
Перевертається на правий бік. Чує, як гупає серце. Рахує удари. На сто двадцятому лягає горілиць.
- Невже я на щось чекаю? - питає сама в себе.
Жучка тихенько скавулить у ногах.
Із самого ранку починає вдягатися, довго крутиться перед дзеркалом, підфарбовує губи, кропиться духами, привезеними десять років тому з Польщі. Взуває нові чоботи.
- Антоніна Василівна, я прямо вас не впізнаю, - каже до Антоніни Василівни двірничка Люся, тягнучи знадвору викинутий кимсь старий холодильник. - Ви так похорошіли.
- Не вигадуйте, Люся, куди мені хорошіти?
- Та ви ще зовсім не стара, Антоніна Василівна!
Заходить у квартиру нижче поверхом. Звідти лунає якась незвична як для бального танцю музика. Таку музику Антоніна Василівна називає «упц-упц-упц».
Посеред кімнати скачуть три молоді дівчини в куценьких майках і широчезних спортивних штанах. Помітивши Антоніну Василівну, зупиняються і здивовано перезираються між собою.
- Добрий день, - невпевнено каже Антоніна Василівна, - ви, напевно, його напарниці?
- Що?
- Я… до Віктора. Його тут нема?
- До кого?
Вродлива білявка, очевидно, найстарша серед дівчат, усе бере на себе.
- Тут нема ніякого Віктора. Ви помилилися.
- Але він був тут ще три дні тому, у п’ятницю.
- Ми не знаємо, хто був тут у п’ятницю. Сьогодні в нас перший день оренди.
Антоніна Василівна ще нічого не розуміє, але відчуває, як потрохи починають тремтіти коліна.
- Що значить «перший день»?
«Перший день, останній день».
- Слухайте, як вас там, ми не зобов’язані перед вами відчитуватися! Тут нема ніякого Віктора. До побачення.
Антоніна Василівна закипає.
- Дівчинко! Тебе хтось колись учив елементарної культури поведінки?! Наскільки мені відомо, зі старшими прийнято говорити з повагою.
- Приперлись сюди і лічите мене?! Що вам треба?!
Обличчя Антоніни Василівни робиться крейдяним, а голос - убивчо спокійним.
- Я з квартири вище поверхом. Мені заважає ваша музика. Прошу її надалі не вмикати.
Усі три дівчини стають у бойову позицію. Тепер вони подібні на молодих півнів.
- Я вас благаю, дівчатка, не треба скандалити, - каже Антоніна Василівна, безсило плентаючись до виходу. - Я не маю часу сперечатися і щось вам доводити. Ще раз почую музику - викличу міліцію.