- Антоніна Василівна! Що ви робите?! Ви переїжджаєте? - двірничка Люся якраз підмітає асфальтовану доріжку перед під’їздом.
- Ні. Я викидаю книжки.
Антоніна Василівна носить перев’язані стосики книжок з ліфта в під’їзд, а потім до контейнера зі сміттям.
- Але чого?
- Знаєте, Люся, вони мені вже не потрібні.
Двірничка Люся кидає свою мітлу і допомагає Антоніні Василівні.
- Це так странно, Антоніна Василівна. Ви ж учітільніца, да?
- Була колись.
- І щоб книжки викидати…
- Я всіх їх прочитала і перечитала багато разів. Більше нічого нового ці книжки не можуть мені сказати.
- Їх можна продати, - метикує двірничка Люся. - Заробите трохи. Зачєм отак викидати?
- Хочете - продавайте. Я не буду цим займатися.
- Да тут сила-силенна кніг, - каже сама до себе двірничка Люся. - Ціле состояніє…
Антоніна Василівна підносить останню в’язку до сміттєвого контейнера і збирається повертатися додому. Останній раз дивиться на купу книжок.
Так, я буду шкодувати, думає, але не сьогодні.
- Люся, хочу натомість дещо вас попросити.
- Канєшно-канєшно, Антоніна Василівна, - Люся порпається в книжках, не то щоб оцінити товар, не то щоб знайти хоч одну знайому назву.
- Допоможіть мені поховати Жучку.
- Що?
- Мою собачку. Вона померла.
- О, мені дуже жаль, Антоніна Василівна. Ви, навєрно, очінь її любили.
- Вона була дуже стара.
- Да, старость не радость, - чомусь каже Люся. - Як ви хочете собачку поховати? Можна завернути її в кульок і просто викинути в мусорний бак. А можна закопати дето в парку за домом.
- Напевно, краще закопати.
- Ну, тоді я вечерком до вас зайду. Лучче закопувати вечерком. Щоб люди не балтали потім. Поховаємо з почестями. Церемоніально.
- Дякую, Люся.
Антоніна Василівна заходить у під’їзд, і їй здається, що її власне тіло стало вдвічі легшим.
У переході на «Театральну» дискотека в розпалі.
Антоніна Василівна стоїть поруч із розцяцькованими бабами і корчить гримасу ввічливості.
- Оце я понімаю, Антоніна, - каже Надя, - нарядилась як треба. Сьогодні ти тут каралєва. Прикупила собі нові чоботи?
- Прикупила.
- Хароші. Скільки дала?
- П’ятдесят гривень.
- Я би й не сказала, що так дьошево. Лєгантські.
Надя шукає поглядом когось у натовпі. Костянтина Костянтиновича сьогодні нема.
- Що нового, Надєжда? - питає Антоніна Василівна.
- Да ти знаєш, Антоніна, даже нема що розказать. Всі живі-здорові. Пока шо.
Два підстаркуватих дідка натхненно грають на потріпаних баянах ностальгійні мелодії своєї молодості.
Повільний вальс, думає Антоніна Василівна, і нервово пригладжує комір свого бордового демісезонного пальта «джерсі».
- Можна вас запросити на вальс, - раптом чує десь зовсім поруч знайомий голос. Круто розвертається. Бачить Віктора.
- Вікторе? Що ви тут робите?
- Прийшов з вами потанцювати, Антоніно Василівно.
Навколишні розмови стихли. Публіка здивовано спостерігає за ними. Хтось шепоче:
- Хто це, Вєра? Надєжда, ти знаєш, хто це?
- Не маю зєльоного понятія.
Віктор виводить Антоніну Василівну на середину імпровізованого танцювального майданчика.
- Ви готові, Антоніно Василівно?
- Готова.
- Повільний вальс. Якраз той, що ви найбільше любите.
Починають танцювати, і кількадесят пар очей невідривно за ними спостерігають.
- Ти глянь, як вона танцює, - шепче Надя до сусідки, - ніколи би даже і не подумала, що так вміє.
- Але хто це, Надєжда? З ким вона танцює?
- Не маю зєльоного понятія, - і Надя розпачливо прикушує нижню губу.
- Гарно виглядаєте, Антоніно Василівно.
- Ви теж, Вікторе.
- Я так зник. Не попрощавшись. Ви, напевно, образилися на мене.
- Не виправдовуйтесь. Ви нічого мені не винні. І не зобов’язані були прощатись.
- Я став у пару з новою партнеркою. Тепер тренуюся в іншому місці. На Липках. Там великий зал. Якщо хочете, можете приходити туди.
- Ну що ви, Вікторе, ні.
- Шкода.
- Як нова партнерка? Користується дезодорантом?
- Так, вона нічого, нормальна. Але страшенно дурна. Справжня блондинка, знаєте.
- Щоб танцювати, багато розуму не треба.
- Ви, пам’ятаю, колись казали зовсім протилежне. Казали, що танець - це не мова тіла, а мова душі.
- Ну, Вікторе, я перебільшила. Невідомо, чи ця душа взагалі є.
- Я прочитав Флобера і Достоєвського.
- Навіть так? І сподобалося?
- Сподобалося. На черзі Франц Кафка.
- Кафку я дозволяю вам не читати. Боюся, він негативно вплине на ваше відчуття ритму.