Вони допізна затрималися в університеті. Практично ніч надворі. Людей у парку немає - тільки де-не-де закохані парочки ще досмоктують останні на сьогодні поцілунки. Алейка освітлена достатньо, аби бачити найближчі дерева і те, що за ними ніхто не причаївся. Зрештою Марта Богданівна не боїться. Поруч з нею її силач. Її гордість. Її опора.
- Любий, - каже Марта Богданівна, - уяви собі, сьогодні я вкотре розповідала студентам нашу історію.
Так приємно знати, що своїм прикладом можеш комусь допомогти.
- Ти така в мене молодець, - трохи неуважно відповідає Анатолій Іванович.
- А таки молодець! Чому б і ні?! Я в цьому анітрохи не сумніваюся.
Минає кілька хвилин тиші.
- Я така щаслива! - ні з того ні з сього вигукує Марта Богданівна, і якби не темрява, можна було б розгледіти на її очах сльози розчулення. - Я дуже щаслива! А ти?
- Нащо таке питати? Зрозуміло, щасливий, - відповідає Анатолій Іванович.
- Дуже?
- Так сильно, як тільки можна.
Марта Богданівна тулиться до чоловіка. Вона в умі перебирає вміст холодильника і обдумує, що зараз приготує на вечерю. Щось дуже смачне. Щось таке, що б відповідало її щастю. Качку, запечену з апельсинами? Гаспачо з грінками? Стейк по-циганськи? А на десерт неодмінно кремові тістечка «пеньок», які вона завбачливо прикупила в кав’ярні навпроти університету під час великої перерви.
Зненацька Марта Богданівна сповільнює ходу. Зупиняється. Повертається обличчям до здивованого, але не дуже, чоловіка. Їй прийшла до голови геніальна ідея. Зараз вона щось як скаже! Як скаже!
- Любий, я тут подумала. І дивись. Ми такі щасливі разом. Так любимо одне одного. А тепер уяви ситуацію: ми йдемо вночі цим парком і бачимо, як троє хуліганів б’ють якогось нещасного безборонного чоловіка. Що ти зробиш?
- Не знаю, - каже Анатолій Іванович, - напевно, спробую його врятувати.
- Так. Ти кинешся його рятувати. Ти покладеш трьох хуліганів на лопатки, я не сумніваюся. Але уяви, хтось із цих трьох раптом виймає з кишені ніж. Або навіть пістолет! Так, пістолет! Що ти зробиш?
- Не знаю. Навіщо про таке думати?
- Ні-ні, послухай. Це дуже важливо. Що ти зробиш? Ти ж не відступишся? Ти сміливий. Іноді навіть занадто сміливий!
- Припустімо, я не відступлюся, - погоджується Анатолій Іванович. - І що далі?
- Далі я. Як бути зі мною? Я дуже злякаюся. І злякаюся не за себе, а за тебе. Адже хулігани можуть тебе пристрелити! А ми так любимо одне одного. Такі щасливі. Що буде зі мною, якщо вони тебе пристрелять? Це ж безглуздо. Я залишуся сама. Хіба ти можеш таке допустити? Хіба ти не подумаєш про мене?
- Подумаю.
- І що ти зробиш?
- Напевно, таки спробую втекти. Пошукаю міліціонерів. Уночі в парку обов’язково знайдуться міліціонери.
- І ти залишиш того нещасного чоловіка напризволяще?
- Марто, що ти з мене хочеш?!
- Скажи, залишиш? Так, виходить?
- А тобі було б ліпше, якби мене пристрелили?
- Ні. Я дуже страждатиму.
- От бачиш. Ми залишимося разом. І знову будемо щасливі.
- Будемо щасливі, - повторює Марта Богданівна.
Вони мовчки рушають у бік дому. Минають парк. Перед під’їздом їхнього будинку Марта Богданівна, яка весь цей час щось лихоманково аналізувала і співставляла, випалює:
- Ми будемо щасливі, нехай, ми будемо разом, але як після всього я зможу тебе поважати? Ти втік, не допоміг нещасному, злякався, коли довелося вибирати між особистим щастям і щастям іншої людини. Як я після цього зможу тебе поважати?!
Марті Богданівні страшно. Вона дивиться на розгубленого Анатолія Івановича і відчуває фізично, як гормон страху розливається її тілом ніби окріп.
Але цього ж не сталося насправді, думає вона. Це все я вигадала. У реальній ситуації людина поводиться інакше, ніж думає, що повелася б.
- Що ми будемо вечеряти? - питає Анатолій Іванович, складаючи свій костюм завідувача кафедри в платтяну шафу.
- Смажену картоплю.
- Дуже добре. Сто років не їв смаженої картоплі.
Марта Богданівна не спить. Уже незабаром світанок, а вона не спить. Анатолій Іванович під боком бачить солодкі кольорові сни. Він голосно хропе, і Марті Богданівні неприємне його хропіння. Колись навпаки, воно означало для Марти Богданівни дуже багато. Справжній чоловік мусить по-справжньому хропіти. Без хропіння справжній чоловік - молокосос. Але зараз Марті Богданівні чомусь став неприємним справжній хропіт її справжнього чоловіка.
Марта Богданівна згадує той день, коли вона прийняла рішення ніколи більше не писати віршів. Згадує мимоволі, нехотячи.