Високий кремезний чолов’яга, ніби привид, з’являється в напівтемряві, і Пазьо навіть трохи його злякався. Бо дійсно, Пазьо ніколи раніше тут не був. Невідомо, що це за один і чим уся ця пригода взагалі скінчиться.
Психіатр кладе перед Пазьом келишок з прозорою рідиною. Пазьо розгублено на нього дивиться. Каже:
- Дякую.
Психіатр нічого не відповідає і зникає в сусідній кімнаті.
- Моя жінка… - шепоче Пазьо, але так, щоб його можна було почути через стіну, - моя жінка… вона - свиня.
І залпом випиває «замовлення».
Мене ніхто не поважає, думає Фаня, і правильно, бо мене нема за що поважати. Я завжди була посміховищем. Клоуном.
Фаня дуже добре пам’ятає, як уперше це сталося.
Вона була дуже маленька. Вона найкраще співала в дитсадку. Учителька музики повела Фаню заспівати «Пісню про рушничок» на велику публіку. Власне, учителька нічого конкретного Фані не сказала, не пояснила, куди саме вони йдуть. Просто взяла Фаню за руку і кудись повела.
Вони йшли довго, принаймні, так здавалося маленькій Фані. Спочатку йшли лабіринтами дитсадівських коридорів, потім вулицею, потім знову лабіринтами коридорів, але цього разу незнайомих. Фаня дуже собою пишалася. Вона відчувала себе обраною, бо в цей момент усі решта діти спали чи просто нудилися, а Фаня займається серйозною дорослою справою. Фаня буде співати.
Вони зайшли в крихітну кімнатку, де товпилося багато незнайомих людей. Учителька сказала:
- Посидь тут, на лавці. Я прийду за тобою.
Фаня сіла і стала чекати.
Кімнатка мала двоє дверей. Перші - ті, через які вони з учителькою сюди ввійшли. Інші - зовсім маленькі. Вони час до часу рипали. Люди заходили ними і виходили. Усі такі нарядно вбрані.
Поруч з Фанею на лавці сиділа ще одна дівчинка. На ній була симпатична вишита сорочка з короткими рукавами. Вони не розмовляли, а просто сиділи поруч і чекали невідомо на що. Врешті за дівчинкою прийшла якась огрядна тітка і повела її тими дверима, які були зовсім маленькі. Кілька хвилин дівчинки не було. Потім вона повернулася, і огрядна тітка погладила її по голові.
- Молодець, Катя, - сказала огрядна тітка.
Прибігла Фанина вчителька. Вона раптом звеліла дівчинці, яка сиділа поруч, знімати свою вишиту сорочку. Та зняла.
- На, швидко одягай, - учителька простягнула Фані сорочку.
- Але це не моя сорочка, - відповіла Фаня.
- Ти не можеш виступати в одязі, який на тобі. Подивися - він заляпаний вранішнім омлетом.
Фаня ніяково теребила в руках чужу сорочку. Власниця сорочки дивилася на Фаню якось жалісливо, як здорові люди дивляться на калік, але й тоді не промовила жодного слова.
- Ну що ти зволікаєш! - крикнула вчителька. - Швидко одягай!
І взялася силоміць знімати з Фані її заляпаний вранішнім омлетом светр.
Сорочка виявилася затісною.
- Нічого, потерпиш кілька хвилин, зараз твій виступ, - вчителька знову взяла Фаню за руку і потягла за собою в таємничі маленькі двері.
Далі все відбувалося ніби в тумані.
Фаня несподівано опинилася на великій, дуже великій сцені. Світло прожекторів немилосердно сліпило очі. Фаня запанікувала. Хотіла втекти назад, але вчителька підштовхнула Фаню на саму середину, де на неї вже чекав заздалегідь підготовлений стільчик з рушничком.
Фаня сіла на стільчик.
- Візьми рушничок на коліна і, коли будеш співати, роби вигляд, ніби вишиваєш.
Фаня кивнула. Вона подумала - тільки б не забути вишивати. А це дуже тяжко - співати і вишивати одночасно.
Учителька вмостилася за піаніно і заграла. Фаня підняла очі, які вже потроху почали звикати до яскравого світла. Побачила перед собою величезний, ущерть заповнений зал. Люди з цікавістю спостерігали за Фанею, поблажливо всміхалися, начебто перед ними песик, який от-от зведеться на задні лапки.
Ось він - цей момент: музичний вступ скінчився, Фаня мусить заспівати.
Тільки б не забути з вишиванням, повторювала про себе Фаня. Вона зліпила докупи пальчики, і стала водити рукою вправо-вліво, вверх-вниз. Ззовні це виглядало, мабуть, дуже переконливо.
«ПІСНЯ ПРО РУШНИЧОК». ВИСТУПАЄ ВИХОВАНКА ДИТЯЧОГО САДКА «РУСАЛОЧКА».
Публіка з цікавістю налаштувалася слухати, але Фаня не заспівала. Вона розгублено повернулася до вчительки, і та підбадьорливо кивнула головою, що, мовляв, давай, співай, нічого, що забулася, зараз зроблю ще один вступ. І заграла спочатку.
Потім був вступ за вступом, а Фаня так і не заспівала. Вона геть-чисто забула ту бісову «Пісню про рушничок», яку знала без пам’яті, від самого народження. Фаня сиділа на стільчику і наполегливо імітувала вишивання. Вона вишивала і вишивала.