Гальшка переходить шосе до середини і раптом зупиняється. На асфальті неподалік від її ніг щось блиснуло. Блиснуло і покотилося. Гальшка розгублено тре очі. Що це таке? По шосе котиться золота монета. Як українських п’ять копійок завбільшки. Але ця монета не українська. Такої Гальшка ніколи раніше не бачила. Вона кидається навздогін, і їй здалося, що монета й собі пришвидшує рух.
Золото, думає Гальшка, це золота монета. Точно золота. Бо чого б вона так блищала?!
За своє життя Гальшці не доводилося бачити золоті монети. Звичайно, Гальшка читала в дитинстві казки про нечувані скарби і дивовижні скрині з діамантами на безлюдних островах Тихого океану, але вона ніколи насправді не вірила, що золоті монети існують реально. Польські гроші називаються злотими, але які вони до дідька злоті?! Звичайний папір. Нічого золотого в ньому немає.
Монета котиться асфальтом, а Гальшка біжить за нею. На вулиці ні душі. Нікого, хто міг би загубити монету чи впустити її, щоб котилася. Звідки вона тут взялася? Чий на ній портрет? Бородата голова в профіль. Рік 1899.
Гальшка вже майже наздогнала монету, ще трохи, крок, півкроку, аж ззаду несподівано загоряється яскраве світло фар. Гальшка обертається на світло.
Просто на неї жене здоровенна вантажівка, в якій перемішують на будівництві бетон. Гальшка падає на асфальт і закриває лице руками. Дві сирні палички, куплені в супермаркеті «Край», тріщать під гігантським колесом, і за мить у спальному районі Троєщини знову настає тиша.
- Я був дуже голодний, - говорить Іван Іванович у троєщинському відділку міліції. - Я був дуже голодний, і це єдина моя вина! Мені треба було поїсти перед тим, як сідати за кермо. І я поїв, але, напевно, замало. Я так і знав, що замало. Бо коли працюєш вночі, маєш звірячий голод. Не такий, як удень. Уночі я можу заковтнути цілого кабана. Я не винен. Я не бачив її. Не знаю, звідки вона там з’явилася. І чого було стояти посеред дороги?
Молодший за званням міліціонер нервується. Йому хочеться додому спати. Бо вночі треба спати. Ніч для того і є, щоби спати. А цей водій бетономішалки переламав якійсь жінці руки і ноги і тепер не хоче зізнатися, що винен. Тільки заплутує все своїм голодом. До чого тут голод?! Який голод?! Їм, цим людям, тільки аби жерти. Понабивати собі шлунки і лежати де-небудь під заспокійливий плюскіт власного травного соку.
- Поговоримо не про те, що ви їли, - каже міліціонер, - а про те, що ви пили.
- Я нічого не пив! Ні краплі. Клянуся!
- Це перевірить експертиза.
- Хочете, я закрию очі і пройдуся по лінії?! Доторкнуся вказівним пальцем до кінчика носа?! Зроблю мостик?! Поперечний шпагат? Я нічого не пив! Тверезий, як стьоклишко!
- Чого ви взагалі сіли за кермо бетономішалки і куди прямували? - ліниво озивається старший за званням міліціонер.
- Це моя робота! Я перевозив бетономішалку з пункту А в пункт Б.
- Уночі?
- А як інакше? Бетономішалкам заборонено їздити по Києву вдень. Тільки вночі - з 23 до 5 ранку. Такі закони. Бетономішалки дуже габаритні і вдень спричиняють затори, які, знаєте, і без бетономішалок го-го які!
- Закони перевіримо. Ви були втомлені? Сонні?
- Я був голодний. Так. Але не втомлений. Та як же? У мене нічна зміна. Я розумію всю відповідальність. Я сплю вдень. І сплю дуже міцно. Не скаржуся.
- Хтось це може підтвердити?
- Я живу сам. Ніхто не може підтвердити. Але я не брешу! Нащо мені брехати? Я міліції завжди всю правду кажу.
- Виглядаєте ви, Іване Івановичу, чесно скажемо, не найкраще. Очі червоні, руки тремтять. Мусимо це записати в протокол.
Молодший за званням міліціонер вставляє в друкарську машинку чистий аркуш для протоколу. Протоколи він писати вміє і любить. У дитинстві він мріяв стати письменником. Якби ви зараз підняли з архівів його шкільні зошити для творчих робіт, то неодмінно знайшли б там твір на тему «Ким я хочу стати в майбутньому». Письменником. Так писав цей молодший за званням міліціонер. Саме письменником. Не міліціонером, не космонавтом, не лікарем, не шахтарем. Ось дослівна цитата: «Я хочу стати письменником і складати вірші. Щоб люди приносили на мою могилу троянди».