Проте Гальшці спокійно. Вона чекає.
Попереду на кілька сходин вище Гальшка помічає чиїсь босі ноги. Те, що над ногами, покриває туман. Гальшка розглядає ноги. Їй подобаються ці ноги. Таких гарних ніг вона ще ніколи не бачила. Пальці, хоч і грубуваті, однак кожен дуже гарної форми. Шкіра біла як молоко. Гальшці хочеться припасти до цих ніг, притулитися до них усім тілом і плакати.
- Це ти? - питає Гальшка, але не голосом.
- А як ти думаєш?
- Думаю, що ти.
- Нехай тоді так буде.
Гальшці затишно, як ніколи досі в житті. Ніби все погане скінчилося і вже не повториться. Тіло невагоме, от-от полетить, а може, й вже летить, тільки Гальшка про це не здогадується.
- Мені сорок три роки, - чомусь каже вона, - мене звати Гальшка. Я продаю на Фрунзе овочі і фрукти. У мене свій лоток. Модний. Закривається на колодку.
Гальшка бачить тільки ноги, але відчуває його присутність фізично. Від нього віддає свіжістю і холодком. Щось подібне можна відчути, коли різко відкрити влітку холодильник.
- Я знаю все про тебе, - каже він. - Не так і багато, чесно кажучи.
Гальшка присоромлено хнюпить голову. Бурмоче:
- Тут нема з чого дивуватися, я не якась там принцеса.
- Ти ще можеш усе змінити.
Я читала все це в баптистських журналах, думає Гальшка.
Каже:
- Я не хочу нічого змінювати.
Її співбесідник здивований:
- Не хочеш? Дивно. Усі люди, як правило, хочуть.
- А я не хочу.
- А я не вірю.
Гальшка мнеться.
- Ну, - каже, - є тільки одне, що би я хотіла змінити.
- Що це?
- Я не можу сказати. Мені стидно таке казати ТОБІ.
- Не встидайся. Мені ще й не таке говорили. Я все витримаю.
- Я би хотіла… - Гальшка замовкає. - Ні, не можу! Не можу сказати!
- Гальшко, ти мнешся, як дев’ятикласниця, їй-богу!
- Добре, - Гальшка для мужності набирає повні легені тутешнього повітря і видає: - Я би хотіла бути багатою! Хочу мати багато грошей!
Тиша.
- Бачиш, я попереджала, що це дурниця. Не в грошах щастя… Мені з дитинства так говорили, але… Я би хотіла попробувати, знаєш? Щоб у мене було дуже багато грошей, щоб про них навіть не думала, щоб могла робити все, що захочу.
- І що б ти зробила, Гальшко, з грошима?
- Я би, - міркує вголос Гальшка, - я би поїхала на острів Балі.
- І все?
- Та нє, ясно! - вигукує Гальшка сміючись. - Ще я би собі все купувала!
- Що все?
- Усе, - Гальшка намагається жестами висловитися зрозуміліше, - усе, розумієш мене?
- Не дуже.
- Що тут незрозумілого?! - Гальшка сплескує в долоні. - Я би пішла в «Альта-центр» на Петрівці і купила б собі ВСЕ.
Отямлюється в лікарняній палаті і бачить незнайомого чоловіка. Той сидить на краєчку її ліжка.
- Добрий день, - каже незнайомий чоловік, помітивши, що Гальшка розплющила очі, - ви мене пам’ятаєте?
Гальшка заперечно хитає головою.
- Ну, це я! - чоловік дуже хоче, щоб Гальшка його згадала. - Я вас учора збив на бетономішалці! Згадали? Ви мені сирні палички дозволили з’їсти!
Гальшці стає смішно. Чоловік збентежений.
- Я жива? - шепоче Гальшка.
- Дуже навіть, я б сказав, - незнайомий чоловік знову присідає на краєчок Гальшчиного ліжка. - Могло бути куди гірше. А так лише пару кісток собі поламали, і щось там, я вже забув, що іменно, в животі лопнуло.
- А вам що треба? Чого прийшли? Я заяву не буду подавати, успокойтесь.
- Та я просто прийшов! - обурюється чоловік. - Щоб дізнатися, як ви себе почуваєте.
Деякий час мовчать. Вивчають одне одного. Пацієнти на сусідніх ліжках ліниво постогнують.
- Я вам апельсини приніс, - каже чоловік, - але вам не можна, так що я заберу їх назад, щоб не пропали.
- Як вас звати?
- Іван… Ваня… Іван Іванович Хропко.
Гальшка всміхається, долаючи біль.
- Що? Чого ви смієтесь? - допитується Ваня. - З моєї фамілії? Звичайна фамілія! Вона мені пасує. Я хроплю. Дуже хроплю. Зі мною ніхто в одній кімнаті спати не може.
Ваня каже це з гордістю.
- Слухайте, а що ви там на трасі робили, га? - змінює тему Ваня.
Гальшка мовчить.
- Я нікому не скажу, мені просто інтересно. Ви там щось шукали, правда?
- Ви мені не повірите.
- Повірю! Я У ВСЬО ВІРЮ! - б’ється в груди Ваня.
- Я шукала золоту копійку. Копійка котилася, а я хотіла її догнати.
- Ваша копійка?
- Ні.
- Ого! А ви впевнені, що то була копійка?
- Впевнена.
- І що золота?
- Золота.
- Як ви можете бути впевнені, що золота?
- Копійка так блистіла, що мені сліпило очі.
Ваня зачудовано роззявив рота.