- Підіть туди, Ваня, пошукайте її, - несподівано просить Гальшка. - Вона мусить десь там бути. Я вас дуже прошу. Знайдіть її.
- Даже не знаю… - Ваня вагається.
- Треба йти вночі, бо вдень на проспекті багато машин.
- Це я би і сам поняв. Але я не понімаю, чому копійка котилася. Її мусив хтось кинути на трасу, щоб вона котилася.
Гальшка не знає, що сказати. Відвертає голову до вікна.
- Може, там ще хтось був, га? - допитується Ваня. - Хтось третій.
- Нікого не було. Тільки я і копійка.
- Странно. Дуже странно. Але знаєте, Гальшка, це як з хропінням. Мені всі кажуть, що я дуже хроплю, але сам я ніколи свого хропоту не чув. І ніколи не почую. Розумієте, до чого я веду?
Гальшка не розуміє.
- Я веду до того, що у світі може щось відбуватися і без нас. Тобто з нами, але так, що ми не знаємо. І треба в усе вірити. От я можу кричати, що не хроплю, бо я ніколи не чув свого хропоту, але ж я таки хроплю! І кому від того буде легше, що я не вірю у своє хропіння?! Нікому. І мені теж не буде легше. Зі мною все одно ніхто не буде хотіти спати в одній кімнаті. Тому, - робить висновок Ваня, - треба у все вірити. І я вам вірю.
Марина працювала на крані.
Ваня перевозив бетономішалку в пункт Б і зразу там її бачив. Марину на крані.
Кран був доволі високий, кабінка скляна і прозора. Ваня міг розгледіти із землі її зібране у хвіст волосся, нафарбовані яскраво-червоним губи, вовняний светр під шию із секонд-хенду.
Ваня ставав під краном і дивився на Марину, а вона дивилася вперед. Ніколи з ним не говорила, і Ваня врешті не чекав від неї слів. Йому вистачало таємно її любити.
Життя набуває сенсу, якщо любити когось таємно.
Так думав Ваня.
Таємна любов не минає. Не завдає страшного болю. Не приносить розчарувань. Нічого не вимагає взамін, і якщо не хочеш більше любити, якщо втомився або просто хочеш зробити перерву, то можеш просто перестати, і тобі нічого за це не буде.
Перед тим, як заснути, Ваня уявляв собі Марину, і як вони десь зустрічаються, як говорять одне з одним, як цілуються і навіть більше.
Цікаво, чи Марина здогадується, що я думаю про неї, думав Ваня.
Він почував себе супергероєм, суперменом, суперказановою. Марина, звичайно, про це не здогадувалась.
Пункт Б був увесь покритий цементом. У прямому розумінні цього слова. Цементний пил тонким шаром покривав усе довкола, ніби припорошував, посріблював. Навколишні дерева мали не зелене листя, а сіре. Вони виглядали гігантськими сувенірами, які продаються в магазинах перед Новим роком і Різдвом. Люди, що працювали в пункті Б, теж ходили припорошені цементом. Їхній одяг і обличчя були сірими. Їм не вистачало ослячих вух, щоб зробитися схожими на казкових гномів, що охороняють підземні скарби. І тільки Марина залишалася кольоровою. Скляна кабіна на крані захищала її від цементної пилюки, і здавалося, що Марина помилково потрапила зі світу живих і щасливих у чорно-біле кіно. Не помітити її було неможливо. Не закохатися - теж.
Кожного разу Ваня зручно вмощувався у своєму ліжку, у солодкому передчутті заплющував очі і тяг Марину з чорно-білого кіна у свою уяву. Якщо вона пручалась - тяг силоміць.
І потім Марина казала:
- Ваня, ти такий імпозантний мужчина.
- Ну що ти! - соромився Ваня, розпухаючи від гордощів. - Куди мені - звичайний шофер.
- Шофери теж можуть бути імпозантними.
- Твоя правда. Шофери теж можуть бути імпозантними. Ти така розумна, Марино.
Уявна Марина запрошувала Ваню до себе в кабіну на кран. Там вони воркували як голубки, не сміючи перейти межі невинного флірту.
Ваня волів би, щоб у тій скляній кабіні минуло все його життя.
- Знаєш, Марино, я дуже втомився їздити на бетономішалці. Вона мені надоїла! Ну не моє це - їздити на бетономішалці!
- А що б ти хотів робити, Ваня? - запитувала Марина, затримуючись на Вані поглядом довше, аніж цього вимагав розмовний етикет.
- Я би хотів їздити на тролейбусі!
- На тролейбусі? - від здивування у Марини округлюються очі. Ваня цього чекав. Власне, він сам захотів, щоб уявна Марина дуже здивувалась його заяві. Бо це дуже дивно, щоб хтось у наш час хотів шоферувати на тролейбусі.
- Так, Марино, тролейбус - моя мрія. Я дуже люблю тролейбуси. З дитинства.
- Який ти дивний, Ваня.
Ніби випадково, Марина кладе руку на Ванине коліно, а Ваня свою руку - на її руку. І так вони сидять у скляній кабіні тридцятиметрового будівельного крана, не дихаючи, не рухаючись, мовчки, щоб не злякати Ванин сон.
Одного разу Ваня помітив, що не він один спостерігає із землі за Мариною. Незнайомий чолов’яга поруч робив те ж саме. Причому у відповідь Марина з тридцятиметрової висоти кидала йому ледь помітні сором’язливі усмішки.