- Я нічого не можу з ними зробити. Коти завжди повертаються.
- Коти котами, а пам’ятаєш пум? Як ти дзвонила до мене за корм для пуми, пам’ятаєш?
- Пам’ятаю.
- Ти ж пожартувала була, правда?
- Правда.
- А я подумав, ти серйозно, - Валєра регоче і міцно притискає Машку до себе, - подумав, зійшла з розуму.
- У Києві пум нема. Я хотіла з тобою пожартувати.
- Слухай, Машечко! Давай одружимося! Га? Як ти на це дивишся? Ти мені давно подобаєшся.
- З бородою?
- А що такого?! Борода в тебе дуже гарна. Не в кожного чоловіка така є. Ну як? Ти згодна?
- Ні.
Валєра перестає бути веселим і відсувається.
- І взагалі, Валєра, - каже Машка, дивлячись на котів, - не приходи більше до мене.
- Не приходити? Але чого?! Тобі погано зі мною? Я тебе не задовольняю? Ми всього три дні, як познайомились ближче. Я так швидко тобі набрид?
- Справа не в тому. Я просто звикла бути сама.
Валєра підривається з ліжка і нашвидкуруч збирає розкиданий по підлозі одяг.
- Не розумію таких жіночих штучок! - кричить він. - «Звикла бути сама»! Так і скажи, що не подобаюся тобі, що не хочеш бути зі мною! Тільки, прошу, не треба розводити поезію!
Він з гуркотом йде геть, а Машка залишається лежати в темряві.
Вона нічого не думає. Їй добре. Їй уже не самотньо.
Трьох днів справді вистачає.
Thysania agrippina (метелик)
На миронівському вокзалі особливо гарно цієї пори року. Хто був тут у кінці травня, той знає. Той напевно це відчував - ніби стоїш чужаком посеред якої-небудь монументальної віденської площі, широкої, білої і мармурової. Навколо безліч незнайомих людей з клунками, циганські табори з візочками, валізами і замурзаними дітьми на руках, спітнілі від несподівано палючого сонця міліціонери, два сміттєві кошики, і з одного валить густий дим (це якраз зайнялась твоя недбало загашена сигарета), акуратні пофарбовані лавки вздовж низького парканчика, урочисто білі післявеликодні бордюрчики, шість-сім абсолютно ідентичних кіосків з пивом і «снікерсами», - і пиріжки з картоплею.
Вони неодмінно мусять бути - ці пиріжки. Їх продає якась традиційно товстувата, нічим не примітна жіночка років сорока, хоча, врешті, її вік не має абсолютно ніякого значення.
До електрички на Київ ще двадцять хвилин. Часу якраз вистачає. Ти майже автоматично, не спиняючись на продавщиці поглядом, виймаєш з кишені дріб’язок, нетерпляче поцокуєш зависокими, як на чоловічі туфлі, підборами, кажеш собі «не сутулься» або щось подібне - і ось пиріжок у твоїх руках. Пахучий. Парує. Ти його хочеш. Ліниво прогулюючись платформою, з апетитом наминаєш в’язке тісто, яке, чесно кажучи, добре лише тим, що гаряче. Пальці в олії. Масні губи поблискують на несподівано яскравому травневому сонці.
Але нащо він мені здався, думаєш ти і викидаєш з’їдений до половини пиріжок геть. От колись, у дитинстві, ото були справжні пиріжки!
17:52. Прибуває київська електричка. Люди з усіх сторін кидаються до вагонів, пхаються з клунками і замурзаними дітьми всередину, бо їм уже обридла ця псевдовіденська площа, і кіоски, і мармур, а ти стоїш, де стояв, і знуджено за всім спостерігаєш.
Цієї пори року тут особливо гарно, думаєш ти. Береш до рук гучномовець, котрий весь час теліпався за спиною, набираєш повні легені повітря й увічливо оголошуєш:
- Шановні пасажири! Наполегливо просимо вас купувати квитки для проїзду в електропоїздах у касах вокзалу. Інакше керівництво Укрзалізниці буде змушене вдатися до крайніх заходів і скоротити кількість електропоїздів на лінії Київ - Миронівка.
Жанці не потрібно купувати квиток. Вона рідко виїжджає з Миронівки, хоча більшість свого часу ось уже кілька років проводить на вокзалі. Сидить собі на лавочці і дивиться на великий механічний годинник вокзальної вежі.
Жанка не якась там недоумкувата каліка. Якби хотіла, то могла б і поїхати кудись - надовго чи просто на екскурсію. Друзі і рідні неодноразово радили Жанці розвіятися, побачити світ, однак Жанка не відчуває в цьому потреби. Де можна побачити більше, ніж на вокзалі? Вокзал - це точка перетину світів. Тут Жанка слідкує за часом. Тримає його в руках.
- Оце мужчина… - каже до Жанки її подруга Ірма Іванівна.
- Ти про кого? - Жанка вдає, ніби не розуміє.
- Про нього… - Ірма Іванівна киває головою на чоловіка з гучномовцем. Той уже втретє погрожує законослухняним пасажирам Укрзалізниці скоротити кількість електропоїздів на лінії Київ - Миронівка. - Такий симпатичний, правда?