Я просто подумала… знаєте, коли продаєш, то маєш багато свободного часу, усяке приходить в голову…
- Що ти хочеш?! Не тяни, Жанка, я таке ненавиджу!
- Як ви дивитеся на те, Вікторія Вікторівна?… Що ви думаєте про?… Може?… Я тут придумала… Давайте розширимо бізнес, Вікторія Вікторівна!
Баба Віка остовпіло витріщається на Жанку.
- Що розширимо???
- Бізнес.
- Як це? Ти тут мудрими словами мене з праведного путі не збивай. Поясни, бо я не розумію, у чому смисл.
- Давайте продавати не лише пирожки з картоплею. От що я хотіла сказати.
Баба Віка сплескує в долоні і нервово ходить по кімнаті. Жанка притискається до стіни.
- Ви не нервуйтеся, Вікторія Вікторівна, - шепоче Жанка. - Нє - то нє. Я тільки спитала.
- В чому дєло, Жанна! - баба Віка войовничо береться в боки і сунеться в Жанчин бік. - Тобі не подобаються мої пирожки?!
- Як ви таке про мене подумали?! Я ж не це зовсім мала на увазі…
- Якісь покупці казали, що мої пирожки недобрі?! - баба Віка сходить на крик.
- Ваші пирожки дуже смачні, Вікторія Вікторівна! Ви ж знаєте! Дуже смачні! - у Жанки перед очима прокручується одна і та ж сцена: він на платформі, викидає з’їдений до половини пиріжок у сміттєвий кошик і йде далі, одночасно витираючи рукавом масні від олії губи. - Ваші пирожки найсмачніші… у своєму роді…
- У своєму роді?! Жанна!
Жанка набирається мужності і випалює:
- Я не маю нічого проти пирожків з картоплею! Просто бізнес є бізнес. Його з часом треба розширювати, інакше можна… збанкротірувати! Давайте продавати ще якісь пирожки! Як то кажуть - розширяти асортимент. З м’ясом, наприклад. Га? Пирожки з м’ясом. З капустою. З яйцем і цибулею. Солодкі якісь-то можна придумати…
- Жанна, що ти таке виговорюєш, дорогуша?!
Бабі Віці відлягає. Вона біжить на кухню, звідки доноситься різкий, аж пекучий, штин пересмаженої олії.
- Через тебе, - кричить баба Віка з кухні, - пирожки пережарились! Але це твої проблеми. Будеш продавати, які є.
Жанка взувається. Баба Віка виходить з кухні, тримаючи в руках свіжий пиріжок з картоплею.
- Ти куди тікаєш, Жанка?
- Я не тікаю. Вдома багато роботи. Прийду завтра, як завжди, в сьомій.
- Бачиш цей пирожок? - баба Віка трусить пиріжком перед Жанчиним лицем.
Жанка мовчить.
- Жанка, ти бачиш цей пирожок?
- Ну, бачу…
- Це, Жанна, єдиний неповторимий пирожок з картоплею! Подивися на нього! Подивися, який він чудесний! І нехай мені кажуть, що є інші пирожки, з м’ясом, з капустою, хоть із парчовими нитками! Хоть з гімном! Мене це не цікавить, Жанка. Мене не проведеш. Нехай говорять, що хочуть, а коли голодний, то купуєш пирожок з картоплею, і крапка! З м’ясом не ризикнеш, з капустою не наїжся, а на солодкий і не подивишся, бо можеш за ті гроші купити «снікерс»! Хіба я не права? Жанка?!
- Не знаю…
- А я знаю! Права! Пирожок з картоплею переживе і мене, і тебе! Ти, Жанка, розширюй бізнес із мужиками, а мої пирожки лиши в спокої.
- До завтра, Вікторія Вікторівна, - каже Жанка вже в коридорі, але та її не чує. Продовжує сама до себе приговорювати:
- Ти глянь на неї! Пирожків з м’ясом захотіла! З м’ясом! І де я їй стільки м’яса наберу? Які пішли часи. Зараз усьо м’яса хоче.
Ніч.
Жанка вірить у Бога. Вона стоїть у самій нічній сорочці навпроти вікна і молиться. У кімнаті темно. Ліжко розстелене і вже чекає на Жанку, готове прийняти її у свої теплі затишні обійми. Але Жанка не поспішає туди шуснути. Вона молиться.
У кімнаті немає жодної ікони чи образа. Жанка звикла молитися до вікна, так, ніби вікно - це ікона. Ніби у вікні - лице Бога.
- Я вірю в тебе, - шепоче Жанка собі під ніс, - я вірю в тебе дуже. Але чому, скажи, ТИ не віриш у мене?
Вікно мовчить.
У вікні нічого абсолютно не видно. Ніч у Миронівці однакова кожної пори року, навіть у травні. Така ж темна й одинока.
По Жанчиних щоках течуть сльози. Вона стискає в молитві долоні докупи з усіх сил, аж зводить судомою зап’ястя.
- Я стільки років у тебе вірю, - шепоче Жанка, - а ти так ніколи мені і не допоміг. І, я тебе прошу, не треба тут розводити демагогію, що віра має бути безкорислива.
Я в тебе вірю, ти маєш користь з моєї віри, ну то прошу - допоможи мені хоч раз! Ніколи нічого в тебе не просила, а тепер прошу. ДАЙ МЕНІ ЙОГО!!!
Жанка стає перед вікном на коліна.
- Дай мені його, прошу тебе!
Вікно мовчить. Жанка витирає сльози і лягає в ліжко, але сон не приходить.
Лице Бога - бородатого і доброго - зависає над Жанкою в повітрі. Жанці легшає.