- Та так - молодість згадала, - скромно відповідає Жанка і в наступну мить завмирає.
З адміністративного корпусу миронівського вокзалу виходить він.
Жанка за звичкою хотіла було швидко опустити голову, щоб ніхто не помітив, як вона витріщається на чергового по вокзалу, але передумує. А що тут такого? Хочу і витріщаюся, думає Жанка. Вилуплююся скільки влізе і на кого влізе, і це моя справа. Вокзал ніхто собі не приватизував.
Її розфарбоване лице сяє. Він іде просто сюди. Уніформа вигладжена, черевики начищені, сорочка під робою біла-біла. За плечем теліпається гучномовець. З кишені стирчать два прапорці.
Який він гарний, думає Жанка. Десь унизу живота зводить судомою від надмірної напруги. Жанка червоніє. На короткі півсекунди вона дозволяє собі уявити з ним інтим, і кров шугає по тілу зі швидкістю світла.
Дякую тобі, Боже.
Напевно, купить пиріжок, думає Жанка, це єдиний спосіб розпочати розмову.
Жанка вовтузиться в коробці з пиріжками, готуючись простягнути йому найліпший з усіх, що є, найпахучіший, найгарячіший. Чує десь зовсім поруч його голос.
- А дай-но мені, Ірма, морозиво, але таке, щоб справжній пломбір!
Жанка від несподіванки підстрибує на лавці. Коробка з пиріжками перекидається. На неї ніхто не звертає уваги.
- Пломбір треба заслужити, Ваня, - Ірма Іванівна кокетливо підсміюється.
- Скажи як, сонце.
- Ну, для початку запроси мене в кафе.
- Не вопрос. Коли?
- Після дождічка в четвер!
Він бере в Ірми Іванівни справжній пломбір і відходить до платформ. Ірма Іванівна замріяно дивиться йому вслід.
- Який мужчина…
Жанка не ворушиться. Перекинута коробка з пиріжками продовжує валятися в закам’янілих Жанчиних ногах.
- Як він тобі, Жанка? - питає Ірма Іванівна.
- Хто?
- Ваня.
- Ваня?
- Ну, черговий по вокзалу, - Ірма Іванівна нервується. - Тільки не кажи, що ти не знала, як його звати?! Странна ти, Жанка. Скільки років тут продаєш свої пирожки і зовсім не цікавишся людьми, яких бачиш кожен день. Так не можна жити. Дєйствітєльно, ніби звір у норі.
- Я знала, як його звати, - каже Жанка.
- І як він тобі?
- Ніяк.
Ірма Іванівна обпирається ліктями на прилавок з морозивом.
- Він мене хоче, це видно, але я ще не знаю, чи відповідати на предложеніє.
- Чого?
- Якийсь він аж задуже. Безупрєчний, як кажуть росіяни. З таким не буде легко. Надієшся, а потім облом.
Годинник на вежі вокзалу вибив другу годину по обіді. Захмарилося.
- Ненавижу май, - каже Ірма Іванівна. - Зараз буде гроза, от побачиш. Змокнемо тут до трусів.
Ірма Іванівна зачиняє холодильник з морозивом.
- Ти, Жанка, як хочеш, а я йду в магазин, перебуду грозу там.
Жанка сидить на лавці.
Звіюється грозовий вітер. Дощить. Перші краплі падають Жанці на розфарбоване обличчя.
«Надієшся, а потім облом, - повторює Жанка слова Ірми Іванівни. - Надієшся, і облом».
Дощ сильнішає. Натовп пасажирів Укрзалізниці ховається всередині приміщення вокзалу, і платформа порожніє. Жанка залишається зовсім сама. Її туш без анінайменших вказівок на фірму-виробника пливе по морді, ніби чорна ріка розпачу.
Вона встає дуже рано - тоді, коли вже світло, але ще не людно. Вмикає на повну державне радіо, сідає біля вікна і дивиться. Світ такий ранково-привітний, що забуваєш межі своєї нікчемності.
О сьомій Жанка вже у баби Віки. Та чекає на неї, одягнена у свій незмінний ситцевий безрукавний халат.
- Я цілу ніч не спала, - з порога заявляє баба Віка.
- Щось сталося? Снилися ужаси?
- Дьоргало під ребрами. Що би це значило?
- Не знаю, - каже Жанка, - я не розуміюся на медицині. Вам треба піти до лікаря, Вікторія Вікторівна.
- Що ти таке кажеш?! До якого лікаря?! Лікарі сьогодні так розуміються на медицині, як я на балєті!
Жанка не має що сказати.
- Може, мине?
- Жанка, - раптом змінює тему розмови баба Віка, - а ти коли-небудь була на балєті?
- Нє.
- Цікаво, як воно виглядає? Балєт…
- По телевізору деколи показують. Жінки в білих пишних сукнях скачуть по сцені, а чоловіки вдівають дуже облягаючі женскі капрони… так, що всьо видно… Не знаю, я не розуміюся на балєті.
Баба Віка подає Жанці візок з картонною коробкою.
- Пирожки вийшли всі як куколки, - каже.
Жанка збирається рушати на вокзал.
- Знаєш що, Жанка? Ти мені за ці роки стала як рідна.
- Ви мені теж, Вікторія Вікторівна.
- З тобою і поговорити можна про всяке…
Жанка всміхається.
- Там тобі подарок у коробці є. Подивишся.
- Два пирожки.