- Ну звичайно, Жанна, іди в туалет, - демонстративно голосно каже Ірма Іванівна, пильно стежачи за його повільним наближенням.
- Хоча ні, - Жанка підбирає свої пожитки, - я, напевно, взагалі вже піду. Сьогодні в мене скорочений робочий день…
Жанка сидить за розкладним полакованим столом у читальному залі миронівської бібліотеки. Бібліотекарка скоса поглядає на Жанку. Коробка з непроданими пиріжками захована під столом, і з неї доноситься пряний олійний запах.
- Ви вже вибрали, що хочете читати? - питає в Жанки бібліотекарка.
- Ще ні.
- Може, вам допомогти? Може, щось порадити? Є ціла зв’язка журналів мод. Не хочете подивитися? До мене багато миронівських жінок приходить за викройками.
Жанка мовчить. Оглядається. Читальний зал миронівської бібліотеки порожній. Біля вікна росте гігантський фікус, і на його листі стільки ж пилюки, скільки на книжкових полицях попід стінами. Бібліотека тхне цвіллю і сирістю. Бібліотекарка теж. У неї завите в ґулю на потилиці товсте й абсолютно сиве волосся. Голова така маленька, що масивна волосяна ґуля виглядає на ній ніби чалма.
- Ви знаєте, - каже Жанка, і її голос розноситься по бібліотеці луною, - я прочитала дуже мало книжок.
Бібліотекарка знизує плечима.
- Зараз мало хто читає.
- Чесно кажучи, я була тут останній раз у дев’ятому класі. Пам’ятаю тодішню бібліотекарку. Вона мала величезну родимку на носі. Така дуже культурна…
- Іванна Степанівна. Покінчила з собою.
Розмова урвалася. Жанка втупилася у полакований стіл. Минає півгодини.
- То що вам принести? - знову озивається бібліотекарка. - Ви вже вирішили?
- Ні.
- У читальному залі треба читати книжки, - бібліотекарка виговорює цю фразу з надзвичайною гідністю, ніби репетирувала її перед дзеркалом не один рік.
- Я зайшла сюди, бо на вулиці дуже багато тополиного пуху, розумієте? У мене алергія на тополиний пух. Мала приступ. Пух усюди - у повітрі, у носі, у легенях.
Бібліотекарка з осудом глянула на Жанку.
- І що будемо робити? Може, викликати «швидку»?
- Ні, - Жанка заходиться кашлем. - Мені зараз стане краще, і я піду.
Бібліотекарка різко підводиться зі стільця.
- Знаєте, я принесу вам що-небудь! Нехай на столі буде хоч якась книжка. Не можу дивитися на це неподобство! У читальному залі читають книжки, а не ховаються від тополиного пуху!
Зникає в сусідній кімнаті і невдовзі повертається з найбільшою книжкою, яку Жанка коли-небудь у своєму житті бачила.
- Нащо мені таку грубу?! Я не прочитаю!
- А я на це і не сподіваюсь, - суворо відповідає бібліотекарка, кладучи книжку на Жанчин стіл. - Просто нехай тут лежить. Ви робіть вигляд, що читаєте.
- Це як?
- Ну, дивіться на неї.
Жанка підсунулася до книжки. «Мир бабочек».
- Я спеціально вибрала з картинками, - каже бібліотекарка, повертаючись на своє робоче місце. - Можете погортати, на метеликів подивитися. Там такі гарні є.
Ніч.
Жанка не вірить у Бога. Вона просто стоїть у темряві перед відчиненим вікном. Не молиться. Нічого не каже. Нічого не відчуває.
Я можу скоро померти, чомусь думає вона, а якщо не скоро, то через років двадцять. Але все одно. Я все одно помру, і тоді нащо взагалі це? Нащо я тут стою? Нащо чогось хочу? Нащо взагалі хочу, якщо помру?
Вікно мовчить. Жанка продовжує стояти.
Я не вірю в тебе, Боже, але мені від цього не легше.
Знадвору віє легкий свіжий вітерець. Здається, що цей травень ніколи не закінчиться.
- Я перестала на щось сподіватися, - каже Жанка. - Ти ж цього хотів? Я тепер реалістка. Я розумію, що він ніколи на мене не подивиться. Він загарний для мене. Він такий гарний…
- І все. На цьому все, Боже. Я не вірю в тебе, а ти в мене, і розходимося по-доброму. Ні я тобі, ні ти мені. Ми свободні.
Жанка залізає в ліжко, укривається ковдрою, але їй холодно. Вітер з вікна дужчає і холоднішає.
- Я не буду тебе слухати! - кричить Жанка. - Ну що ти хочеш мені сказати?! Я вже все чула!
Бородата голова Бога нервово літає попід стелею, ударяється об люстру, і люстра падає на підлогу.
- Ти мені тут істерик не влаштовуй! - кричить Жанка. - Лети собі на своє небо, чи в Лапландію, чи на Карибські острови, а мене лиши. Я не хочу тебе слухати. Я досить намучилась! І тепер всьо. Буду продавати пирожки, їсти їх, дивитися телевізор, ходити в туалєт, купувати собі імпортні блузки раз у два місяці. І всьо. І так буду жити. Як комаха.
Голова Бога вдаряється об віконну шибку, і та з дзенькотом розбивається.
- Що ти мені майно нищиш! - верещить Жанка. - Оце Бог! Подивіться на нього! Замість того, щоб допомагати і будувати, він вікна розбиває!!! Теж мені! Я подам на тебе в суд! Ірма казала, що зараз кожен, хто захоче, може подати в суд…