- Як їхати електричкою до Києва, то можна цілі поля соняшників побачити.
- А ти їх бачила, Жанка?
Жанка мнеться. Вона не пам’ятає точно.
- Здається, бачила, - каже вона, - але, може, бачила по телевізору.
- Отак і я! По телевізору. По телевізору все показують… Знаєш що, Жанка? Давай поїдемо до Києва, га? На електричці. Коли соняшники будуть цвісти. Давай?
- Добре, Вікторія Вікторівна, поїдемо.
Вона не сміє підняти голову. Розглядає порепаний асфальт під ногами. Ноги. Форму власних туфель.
Але він іде - Жанка в цьому впевнена. Він наближається. Лоток з морозивом сьогодні вихідний. Він іде до неї, до Жанки.
- Один пиріжок, - каже він і простягає Жанці гривню п’ятдесят.
- З чим? - Жанка тремтячими руками бере гроші і спідлоба зиркає на нього.
Боже, думає Жанка, який він гарний.
- А з чим є?
- З картоплею… з м’ясом… з капустою… з цибулею і яйцем… з горохом і… і… і… з абрикосовим джемом.
- Ого! Буде тяжко вибрати!
Він уперше за два роки розглядає Жанку.
У міру товстувата, нічим непримітна жіночка середніх літ. Чи це та сама, що продавала тут пиріжки вчора? І минулого тижня?
- Як вас звати? - раптом питає він.
Жанка підводиться на ноги. Жанка з ним майже одного зросту, а раніше завжди здавалося, що він високий, як вежа.
- Жанна. Мене звати Жанна.
- Таке якесь… пишне ім’я, - його гучномовець спадає з плеча на землю. Він збентежений.
- Пишне? Ви натякаєте на те, що я товста?
- Ні-ні! - він нагинається, щоб підняти гучномовець. Мацає руками порепаний асфальт, наче сліпий. - Я говорив тільки про ім’я. Ім’я - пишне. Так можна було б назвати торт.
- Торт?
Він обмацує асфальт, вона порпається в коробці з пиріжками.
- Який вам пиріжок давати?
На першу колію вокзалу тихо, немов змія, підповзає київська електричка. Двері відчиняються: натовп людей вивалюється на платформу. Годинник на вокзальній вежі показує 13:48. Тополиний пух зависає в повітрі. Кінець. Це кінець, думає Жанка.
Підходять відразу четверо любителів Жанчиних пиріжків.
- Чотири з м’ясом, Жануся.
- З картошкою.
- Сонце, два з абрикосами. У кульочок.
Гучномовець знову на плечі. Він пропихається вперед крізь стіну шкірянок і кросівок.
- Вибачте, мужики, але зараз моя черга. Жанна, - звертається до неї, - прошу, один пиріжок на ваш розсуд. Який дасте, такий буду їсти.
Жанка дерев’яніє. Перебирає в руках пиріжки з різними начинками. Картопля. Горох. М’ясо. Яйце/цибуля. Абрикосовий джем. Холера.
Безпомічно дивиться на нього.
- Слухайте, - шепоче вона вирок самій собі, - що ви за чоловік, якщо навіть пирожок самостійно не можете вибрати?!
Жанка завісила темними шторами вікно. Сидить на ліжку, склавши руки на колінах. Крізь вікно тепер нічого не пробереться.
- Жанна, - каже Бог, - мені не треба вікон, щоб дістатись до тебе. Я всюдисущий.
- А я і не ховаюсь, Боже. Я просто не хочу тебе бачити.
Стає все спекотніше. Жанці доводиться одягати на роботу все легший і все світліший одяг. Її лице обгоріло на сонці і полущилося.
- Ти, Жанка, подібна на малпу, - жартома зауважує Ірма Іванівна, хоча її жарти рідко коли когось смішать.
- Не обіжай мене, Ірма, я тобі придумала бізнес.
Жанка багатозначно замовкає.
- Бізнес?
- Ну, помниш, ти казала недавно, що хочеш своє дєло відкрити? По продажу услуг? Помниш?
- Помню.
- Так я тобі придумала дєло.
Ірма Іванівна підсідає до Жанки на лавку.
- Яке дєло?
- Дивися, - починає Жанка, - кілька тижнів тому я випадково забігла в миронівську бібліотеку. Не мала що робити… ну, взяла наугад любу книжку. І знаєш, Ірма, деколи воно приходить само.
- Що?
- Те, що треба. Саме те, розумієш мене?
- Не очєнь. Яку книжку ти взяла?
- Енциклопедію метеликів.
Тиша. Ірма Іванівна обдумує отриману інформацію.
- Не мороч мені жопу, Жанка, - врешті каже вона. - Продавати енциклопедії - дєло гибле. В Миронівці нікому вони не нужні.
- Ти мене не зрозуміла, - скрикує Жанка, - я не предлагаю продавати енциклопедії! Я предлагаю продавати метеликів!
- То єсть як?
- Так. Продавати метеликів на всякі празнєвства.
Ірма Іванівна округлює від здивування очі, потирає спітніле чоло.
- Перший раз таке слишу.
- І я теж. Але у світі цей бізнес дуже розвинутий. У світі зараз модно купувати в спеціальних конторах… ну, якби одноразових метеликів.