- Шо значить одноразових, Жанка?
- Метелики, Ірма, вони взагалі тварини одноразові. Живуть по два-три дні, так що тут немає великого гріха.
Ірма Іванівна думає.
- А де я їх візьму? І кому вони нужні, метелики?
- Це не проблема, Ірма. У Києві є комєрческі ферми метеликів. На перших порах будеш брати личинки метеликів там, а потом і сама навчишся їх виращувати. А кому нужні? Да всім! Люди тягнуться до красивого! Хочуть потримати красиве в руках. Представ: у когось свадьба, ти привозиш на заказ коробку, відкриваєш її перед гостями, а звідти хмара білих метеликів випорхує. Красиво, правда?
- Не знаю, Жанка, це все так складно…
- Нема нічого складного. Усе просто, як двері. Затрат фактіческі нема ніяких, головне - рекламу добру організувати. А самих метеликів утримувати дуже дешево: вони тільки воду з медом п’ють.
Я повинна почати все спочатку, думає Жанка, збираючись увечері додому. Я не така ще стара, а так, можна сказати - жінка в розквіті сил. Скоро літо. Поїду в Крим на море. Відпочину. Я втомилася. Мені треба добре відпочити і почати все спочатку. З нуля.
Баба Зоряна підмітає спустошену миронівську платформу.
- Будете, може, пирожок, баба Зоряна? - каже Жанка. - У мене якраз один залишився - не хочу тягти його додому. Зіпсується.
- Я хочу пирожок.
Жанка озирається.
Він.
Стоїть.
Дивиться на неї, сміючись.
Жанка розгублено мовчить.
- З чим пирожок залишився?
- З горохом.
- Я його купую.
- Гривня п’ятдесят, - автоматично тараторить Жанка.
Він порпається в кишенях у пошуках дріб’язку.
- Знаєте, я можу віддати пирожок задурно, - каже Жанка. - Це останній. Я так завжди роблю - останній віддаю задурно. У мене така традиція.
Він дивиться на неї, сміючись. У Жанки по тілу марширують мурашки. Вона не сплутає ні з чим цей погляд. Він заграє зі мною, думає Жанка, Боже, він заграє зі мною!
- Добре, - каже він, - я беру пирожок задурно, але натомість допомагаю вам відтягти коробку додому.
- Коробку? - Жанка глипає на порожню, заляпану олією смердючу коробку з-під пиріжків.
- Я думаю, це буде гідна плата за такий чудесний подарок?
Жанка не заперечує. Власне, Жанка не може говорити.
Разом рушають у бік міста.
Він в одній руці тримає пиріжок з горохом, іншою тягне коробку. Жанка плететься поруч.
- Жанна, ви були несправедливі до мене. Ви сказали, я не здатний самостійно вибрати собі пирожок.
- Я… ну… я погарячкувала!
- Пирожки такі смачні, що вибирати між ними - злочин.
Вони минають магазин із вивіскою «Залізний».
- До речі, мене звати Іван.
- Жанна.
- Я вже знаю.
Мовчанка.
Ми мовчимо, думає Жанка, але в цій тиші я згодна померти.
- Ви, Жанна, недавно почали продавати на вокзалі пирожки?
- Можна і так сказати.
- Точно недавно. Я помітив би вас.
- Ви в цьому впевнені?
- На сто процентів.
Вони підходять до її під’їзду.
Жанка каже:
- Дякую, що допомогли дотягти коробку. Хоча не треба було, вона зовсім легенька.
- Ну що ви! - вигукує так, ніби в гучномовець. - Я із задоволенням!
Жанка не дивиться на нього. Він не дивиться на Жанку.
Боже, невже ти це зробив?! - думає Жанка. Ось воно: моє тіло як вата, моє серце калатає, і жити - Боже! - як мені хочеться жити далі!
- Може, - несміливо каже Іван, - Жанна, може підете якось зі мною в кафе?
- У кафе?
- Ну так. Поговоримо по душам. Вип’ємо «Закарпатського» коньячку.
- Не знаю.
- Ви завтра будете на роботі?
- Буду.
- Тоді завтра побачимось. Залиште для мене найкращий свій пирожок.
- У мене всі пирожки добрі.
Він збирається йти. Йому ніяково.
Який він сором’язливий, думає Жанка. Такий гарний і такий сором’язливий. Рідко можна зустріти красу, яка не випинається.
- А ви тут живете, - бубонить він.
- Так. Давно.
- Гарний район.
- Недалеко до вокзалу.
Жанка не знає, що ще сказати.
- Ви одружені? - раптом незрозуміло чого питає вона.
- Я? Ні!
- Добре.
- Не знаю, чи добре, - він виглядає якимсь сумним, - деколи, знаєте, так хочеться, щоб хтось запитав, про що я думаю.
- І про що ви думаєте?
- Мені стидно зізнаватися.
Жанка спалахує, хоча не впевнена, чи правильно зрозуміла його натяк.
Усе. На сьогодні досить.
- До завтра, Іван.
- До завтра, Жанна.
Баба Віка не відчиняє двері. Жанка втретє натискає на дзвінок. По той бік дверей підозріла тиша.
- Вікторія Вікторівна! - кричить Жанка. - Ви вдома?! Вікторія Вікторівна!