Я така щаслива, що мені аж страшно, думає Жанка, чим більше маєш щастя, тим більше боїшся його втратити. Боже, не забирай його в мене. Ти мене чуєш?
- Ти підеш? - Ірма Іванівна стоїть над Жанкою, загрозливо склавши руки на грудях.
- Куди?
- На свіданіє.
- На яке свіданіє, Ірма?
- За дуру мене маєш?
Жанка хоче підвестися з лавки, але Ірма Іванівна їй не дає.
- Що ти з мене хочеш, Ірма?
Тільки тепер Жанка помічає, яким криваво-червоним нафарбовані губи в продавщиці морозива.
- Корова, - вимовляють ці губи з такою ненавистю, якої Жанка ніколи досі на собі не відчувала.
- Ірма…
- Корова! Мужика в мене уводиш! Я тобі всі ребра перещітаю. Повибиваю всі оставшиїся зуби.
Жанка прикриває рот, а потім згадує, що так і не пішла до стоматолога.
- Ти зі мною водитися вздумала, малпа кончіна! Дивися, бо буде сотрясєніє мозга! Я така сильна, що тобі і не снилося! - Ірма Іванівна для більшого переконання демонструє біцепс на правій руці. - Двадцять раз віджимаюся від підлоги і десять раз підтягуюся на турніку! Ти мене поняла?!
- Ірма, відступися від мене. Я нікого в тебе не уводила. Люди не уводяться.
- Ах ти ж сука! - Ірма Іванівна копає коробку з Жанчиними пиріжками, і та відлітає на півметра. - Що значить не уводяться?! Мужики клюють, де легше! Недотрогу з себе корчила, біологію мені два часа втирала, а сама блядь натуральна!
- Умоляю тебе, Ірма, не кричи, на нас люди ззираються.
- Нехай ззираються! Нехай бачать, яка в нас блядь вокзальна об’явилася.
Ірма Іванівна піднімає коробку з пиріжками і кидає нею в Жанку.
- Бери свої смердючі пирожки і уривай звідси! - кричить Ірма Іванівна. - І щоб я тебе більше тут не бачила! Явишся - кості попереламую!
Я не хочу ні з ким ні за що боротися, думає Жанка. Я не хочу боротися, щоб мати те, про що мрію. Я не хочу, щоб комусь стало гірше від того, що моя мрія збулася.
Жанка сидить на підвіконні в себе вдома, на четвертому поверсі, у своїй кімнаті, на своєму вікні.
Сутеніє.
Можливо, він вже чекає на мене, думає Жанка.
На ній лише нижня білизна. Сукня, найкраща, яка в Жанки є, акуратно разом із вішаком лежить на ліжку. Чорні капронові колготки. Туфлі, оздоблені крихітними різнокольоровими камінчиками, дешевими, зате блискучими.
Жанка дивиться то на двір перед домом, то на сукню.
Мені не так боляче, як думала, що буде, думає вона. Я не зі скла. Не розіб’юся. І взагалі, можна нічого зовсім не відчувати, якщо захотіти. Можна собою керувати. Треба собою керувати. Я ж людина все-таки.
Знадвору віє холодком. Жанка беззвучно повторює: «Людина все-таки, людина все-таки», і від поступового усвідомлення власної людськості їй раптом стає страшенно себе жаль.
Він з’являється рівно о восьмій. Пунктуальний, думає Жанка. Такий нарядний.
Жанці добре його видно. Стоїть, обпершись спиною на дитячу гойдалку, удає, ніби спокійний, а насправді дуже стривожений. Безперервно озирається, застібає верхній ґудзик сорочки і за мить знову його розстібає. Нервується. Чекає. Боїться, що не прийду.
Може, я чиню неправильно, думає Жанка, жадібно ковтаючи кожен його рух і жест. Може, іноді треба думати тільки про себе. Може, це таке випробовування.
Жанка кидається похапцем натягати сукню. Почекай, шепоче вона, почекай, я зараз!
Чути чиюсь розмову. Жанка виглядає через вікно.
Він стоїть, як раніше, обпершись на дитячу гойдалку. Поруч з ним Ірма Іванівна перепадає з ноги на ногу.
- Ваня?! - вигукує Ірма Іванівна. - Що ти тут робиш?! Оце так встрєча!
- Встрєча, - спромагається відповісти він, розгублено озираючись. - Оце так встрєча, Ірма, дійсно.
- Я вобше-то збиралася на день рождєніє до однієї знакомої, але помницця, хтось недавно грозився мене в кафе повести… Якщо пропозиція залишається в силі, то я згодна, ладно, так і бить…
Ірма Іванівна кокетує всім своїм доволі натренованим тілом, усіма своїми біцепсами і трицепсами.
Ваня мовчить.
Жанка плаче.
- Я чекаю на одну людину, - невпевнено виправдовується Ваня.
- На женщіну?! - Ірма Іванівна театрально надуває губки.
Ваня мовчить.
Жанка плаче.
- Якщо ти чекаєш на Жанку, Ванічка, то тобі не повезло, дарагой. Я її ще півчаса назад зустрічала в парку. Зі Стьопою-кондуктором…
Ваня мовчить.
- Я не напрашуюсь, Ваня, - несподівано суворим тоном заявляє Ірма Іванівна. - Ніколи другою не була і не собираюсь. Адью!
І дуже поволі, вихиляючи стегнами, відходить убік.
Ваня останній раз озирається. Дивиться на годинник. Пів на дев’яту.
- Ірма! - кричить він. - Почекай. З тобою так трудно домовитися! Якась ти непонятна!