- Женщіна має бути загадочна.
- Ірма…
- Ваня…
Вони зникають за рогом будинку, а Жанка нарешті витирає мокре від сліз обличчя.
Їй хочеться кричати: сука! Брехлива сука!
Однак ні пари з уст.
Жанка стягує назад сукню. Знову вмощується на підвіконні і глибоко дихає. Тільки дихає.
Сутінки густішають. Сусідні будинки тонуть у мороці.
Вона не погана, думає Жанка, вона просто любить його, бо інакше чого б їй бути такою підлою.
Гнів, що був зібрався всередині, розчиняється в тихій печалі.
Вона любить його, думає Жанка. Нехай їй буде ліпше.
Над верхів’ям тополь здіймається бородата голова Бога.
- Жанна, - урочисто каже Бог, - ти заслужила Царство Небесне.
Жанка не дивується. Вона відчуває неймовірну легкість у всьому тілі.
- Ти заслужила Царство Небесне, - повторює Бог, напевно для того, щоб Жанка ще встигла йому подякувати.
- Дякую, Боже, - шепоче Жанка, - але…
Її тіло тендітнішає на очах, звужується, зменшується, крихітніє. На спині виростають сірувато-сріблясті крила - і ось гігантський нічний метелик здіймається з підвіконня в небо. Пролітає над двором, над миронівськими тополями, над миронівським вокзалом. Політ дається важко, бо крила надто великі і надто тонкі. Хтось міг би подумати, що то кажан або навіть сова, але аж ніяк не метелик.
- Дякую, Боже, - шепоче Жанка вже десь звідти, - але я просила не Царства Небесного. Ти дав мені забагато. Я просила всього лиш Його.