Скарлет розрізнила нечіткий обрис брички, яка зупинилася перед будинком, і дві людські постаті, що зійшли на землю. Джералд був не один. Двоє чоловік затримались перед хвірткою, потім брязнула клямка і цілком виразно прозвучав Джералдів голос.
— А тепер я заспіваю вам «Плач по Робертові Еммету». Ви повинні знати цю пісню, юначе. Я вас навчу.
— Я охоче її вивчу,— відповів з легким смішком його супутник, дещо протягло вимовляючи слова.— Тільки не зараз, містере О’Гара.
«О Боже, та це ж той бридкий Батлер!» — промайнуло у Скарлет. Спершу її взяла злість, що то був він, але потім вона зраділа: дякувати долі, вони не перестріляли один одного. Ба навіть знайшли спільну мову, коли вертаються вдвох о такій порі й у такому стані.
— Ось я заспіваю, а ви слухайте й підтягуйте, а то застрелю, як оранжиста.
— Я не оранжист, а чарлстонець.
— Один чорт. А то ще й гірше. У мене дві братові в Чарлстоні, то я вже знаю.
«Він що, хоче всіх сусідів підняти на ноги?» — злякано подумала Скарлет, простягаючи руку по халат. Але що вона може зробити? Не вибігати ж їй глупої ночі на вулицю, аби швидке затягти батька в будинок.
А Джералд, прихилившись до хвіртки й закинувши голову, без дальших попереджень затяг своїм гучним басом «Плач». Скарлет слухала його, спираючись ліктями на лутку вікна, й мимохіть усміхалася. Чудова пісня, але якби ще батько вмів співати. Це була одна з її улюблених пісень, і на хвильку вона й собі підхопила журливу мелодію:
Пісня звучала далі, і Скарлет уже почула якийсь рух у кімнатах Дріботун і Меллі. Мабуть, наполохались, бідолашні. Для них це дивина — зіткнутися з такою життєрадісною натурою, як у Джералда. Коли пісня завмерла, дві постаті злились в одну, підійшли стежкою до ганку й піднялися сходинками. Почувся обережний стукіт у двері.
«Доведеться спуститись,— подумала Скарлет,— Зрештою, це ж мій батько, а бідна Туп швидше помре, аніж вийде серед ночі». Та й, крім того, Скарлет не хотіла, щоб челядь побачила Джералда у такому вигляді. А якщо Пітер спробує вкласти його в ліжко, він зовсім розходиться. Один лише Порк знає, як давати йому раду.
Скарлет застібнула халат на грудях, запалила свічку й збігла сходами вниз до вхідних дверей. Поставивши свічку на столик, вона відімкнула двері й при миготливому світлі розрізнила Рета Батлера — він стояв чепурно вбраний і підтримував осадкуватого Джералда. «Плач» явно був батьковою лебединою піснею, бо він уже безвладно завис на руці свого супутника. Капелюх його десь згубився, довгі сиві кучми були розкуйовджені, краватка з’їхала під вухо, а на сорочці видніли плями від вина.
— Ваш батько, як я здогадуюсь? — промовив Рет Батлер, весело граючи очима на смуглявому обличчі. Гострим своїм поглядом він наче прозирав її всю крізь дезабільє.
— Проведіть його всередину,— коротко кинула Скарлет, ніяково почуваючи себе в цій одежі, люта на Джералда, що наразив її на посміх перед цим чоловіком.
Рет підштовхнув Джералда вперед.
— Може, допомогти вам завести батька нагору? Ви самі не впораєтесь. Він важкуватий.
Скарлет аж оніміла, вражена його зухвалою пропозицією. Що подумали б принишклі у своїх спальнях Дріботуп і Меллі, почувши, як капітан Батлер підіймається такої пори у внутрішні покої!
— Мати Божа, ні! Ось сюди його, у вітальню, на цю розлогу канапу.
— То це він тут у вас розляжеться?
— Я була б вам вельми вдячна, якби ви трохи добирали висловів. Сюди. Отут і покладіть.
— А чоботи з нього стягти?