Ту материну кімнатинку Скарлет любила найбільше. Щоранку Еллен сиділа там за високим бюрком, перевіряючи господарські рахунки й слухаючи звіт управителя Джонаса Вілкерсона. Бувало, в кабінеті збиралась і вся родина: Еллен щось занотовувала у гросбухи, Джералд погойдувався у старому кріслі-гойдалці, дівчата вмощувалися на продавлених подушках канапи, теж занадто зужитої, щоб її виставляти у вітальні. Отож і зараз Скарлет кортіло туди — побути наодинці з Еллен, покласти матері голову на коліна й виплакатись. І чого мама так довго не вертається?
Та ось нарешті зарипіли колеса на жорстві алеї і почувся тихий голос Еллен, що відпускала кучера. Всі в їдальні попідводили голови й побачили, як у дверях колихнувся кринолін Еллен і вона швидко ввійшла, стомлена й сумовита. Війнуло легким ароматом лимонної вербени, що, здавалося, завжди променився від складок її сукні — для Скарлет цей аромат незмінно був пов’язаний з образом матері. За кілька кроків позад Еллен ступала Мамка: шкіряна сумка в руці, нижня губа випнута, брови насуплені. Мамка на ходу щось бурмотіла — так тихо, що не можна було розібрати слів; але досить чутно, щоб не пройшов повз увагу її категоричний осуд.
— Вибачте, що я так запізнилася,— мовила Еллен, скидаючи плед з натомлених плечей і передаючи його Скарлет, при цьому не забувши погладити дочку по щоці.
Обличчя Джералдове проясніло, тільки-но він побачив Еллен.
— То охрестили маля? — запитав він.
— Так, але воно вже неживе, бідолашне,— відказала Еллен.— Я боялася, чи не піде й Еммі вслід за дитиною, та, здається, вона оклигає.
— Це й краще, що воно померло, нещасне байстрю...
— Дуже пізно! Пора вже й на молитву,— Еллен урвала чоловіка мовби ненароком — якби Скарлет гірше знала матір, вона б і не здогадалася, що це зроблено свідомо.
Цікаво було б довідатись, з ким Еммі Слеттері надбала дитину, але Скарлет розуміла, що від матері цього повік не почує. Скарлет підозрювала, що з Джонасом Вілкерсоном, бо не раз бачила, як вони вдвох смерком прогулювалися на дорозі. Джонас був янкі й неодружений, а що він до того ж служив управителем, то й зовсім не мав доступу до товариського життя плантаторських родин. Йому немислимо було пошлюбити дочку котрогось плантатора, тож він хоч-не-хоч мусив спілкуватися з такими от білими злидарями, як Слеттері. А оскільки освіченістю він був на голову вищий за цих Слеттері, то нічого дивного, що він не схотів одружуватися з Еммі, хоч би і як часто гуляв з нею вечорами.
Скарлет зітхнула, що не може задовольнити свою розбурхану допитливість. Чимало всякого траплялось у матері на очах, а вона його ніби й не помічала. Еллен ігнорувала все, що суперечило її поняттям про добропристойність, і Скарлет до цього ж привчала, хоча й не дуже успішно.
Еллен уже ступнула до полички над коминком — узяти чотки з маленької інкрустованої скринечки,— коли це рішучий голос Мамки стримав її:
— Міс Еллен, вам треба трохи підвечеряти перед молитвою.
— Дякую, що нагадала, Мамко, але я не голодна.
— Я зараз сама принесу вам вечерю, щоб ви поїли,— сказала Мамка й обурено подалась через хол на кухню.— Порку! — загукала вона.— Скажи куховарці розтопити вогонь. Міс Еллен вернулася.
В міру того як Мамка відходила далі, про що свідчило порипування дощок у неї під ногами, голос її звучав усе чутніше у вухах тих, хто був у їдальні.
— Скі’ки я вже кажу: нічо’ не варті ці білі голодранці, аби заради них так перериватись. Вони такі недбальці, такі невдячники, що гірших і не знайти. І міс Еллен нема чого з ними панькатись, бо вони коли б тямущі були, то вже давно завели б собі чорнюків. Тож я й кажу...
Буркіт її завмер, коли вона вступила у довгий критий перехід до кухні. Мамка виробила своєрідну методу, як доводити до відома господарів власну думку. Вона знала, що гідність не дозволяє білим людям звертати хоч якусь там увагу на буркотню негрів, отож вони вдають, ніби не чують служниці, навіть коли та мало не на весь голос кричить, але в сусідній кімнаті. У такий спосіб вона й нагінки уникала, і недвозначно висловлювала свій погляд з того чи іншого питання.
До їдальні ввійшов Порк, несучи посуд і серветку. По п’ятах за ним ступав Джек, десятирічний хлопчик-негр, на ходу защібаючи білу полотняну куртку однією рукою, а в другій тримаючи відганячку мух — жердину, довшу за нього самого, з прив’язаними на кінці вузенькими стьожками газетного паперу. В Еллен було справжнє омахало — дуже гарне, зроблене з павичевого пір’я, але ним послуговувались лише за особливої нагоди, та й то після тяжкої боротьби, бо Порк, куховарка й Мамка водно твердили, що павичеве пір’я приносить лихо.