Коли вона згадувала опісля останні дні квітня 1861 року, в пам’яті у неї ніколи не поставало ніяких деталей. Час і події миготіли одні за одними, переплітались у кошмарне видиво, в якому не добереш ні сенсу, ні ладу. Провали у споминах про ці дні вона пронесе до останку свого віку. Особливо туманно пригадувався проміжок між її згодою на шлюб з Чарлзом та самим весіллям. Два тижні! Такі короткі заручини немислимі були в мирний час. Пристойність вимагала, щоб вони тривали з рік або хоч півроку. Але Південь охоплювало полум’я війни, події проносились швидко, наче гнані ураганним вітром, і повільний плин розміреного життя лишився десь у минулому. Еллен заламувала руки й благала Скарлет не квапитися з весіллям, добре все зважити. Однак Скарлет була затята й глуха до материних слів. Вона хоче заміж! І то швидко. За два тижні.
Дізнавшись, що весілля Ешлі пересунули з осені на перше травня, щоб він міг приєднатися до Ескадрону, тільки-но постане в цьому потреба, Скарлет призначила дату свого весілля на день раніше, ніж його. Еллен протестувала, але Чарлз, пориваючись чимшвидше вступити до легіону Вейда Гемптона в Південній Кароліні, почав умовляти її з незвичним для нього красномовством, а тут ще й Джералд виступив на боці молодих. Він був охоплений воєнною гарячкою, його тішило, що Скарлет зробила добру партію, та й взагалі, як на нього, не було підстав ставати насупроти молодечого кохання в часи війни. Збита з плиту Еллен кінець кінцем поступилася, як поступалися й інші матері на всьому Півдні їхній колишній дозвільний світ пішов шкереберть, і всі їхні прохання, благання й поради виявились ні до чого перед владними силами, що волокли їх за собою.
Південь упивався ентузіазмом і вояцьким запалом. Усі знали, що перший же бій покладе край війні, і кожен юнак поспішав завербуватись, поки війна ще не скінчилася, поспішав одружитися зі своєю нареченою, перше ніж вибереться до Вірджинії громити янкі. В окрузі справляли десятки весіль, і ніхто не мав часу журитися перед розлукою — всі були надто заклопотані й збуджені, на серйозні роздуми чи сльози просто не ставало місця. Дами шили уніформи, плели шкарпетки, скручували бинти, чоловіки вправлялися у військовій муштрі та стрільбі. День у день через Джонсборо проходили ешелони, прямуючи на північ до Атланти й Вірджинії. Добірні частини громадської міліції милували око мундирами, в яких переливалися яскраво-червоні, голубі й зелені барви, декотрі невеликі загони були в домотканій одежі та єнотових шапках, інші й узагалі без форми, а просто в добротних сукняних штанях і тонких полотняних сорочках, але всі були недомуштровані й недоозброєні, страшенно збуджені й гамірливі, неначе вибиралися на гулянку. Видовище цього вояцтва викликало паніку серед місцевих юнаків, чи не скінчиться війна ще перед тим, як вони доберуться до Вірджинії, тож вирішили відправляти Ескадрон якомога швидше.
І серед усього цього шарварку готувалося весілля Скарлет, і ще й не встигла вона прийти до тями, як її вже обрядили у вінчальну сукню й фату Еллен, і батько провів її попідруч широкими сходами Тари вниз, де в парадних кімнатах зібралося повно гостей. Згодом вона пригадувала, мов крізь сон, сотні свічок на стінах, материне лице, сповнене любові й ледь розгублене, її уста, що безгучно шепотіли молитву, благаючи щастя для доньки, Джералда, побагровілого від бренді, гордого тим, що дочка виходить за грошовитого й родовитого, та ще й такого вихованого юнака і — обличчя Ешлі, який стояв унизу біля сходів під руку з Мелані.
Коли вона побачила вираз його обличчя, їй подумалося: «Цього не може бути. Це щось неможливе, це страшне сновиддя. Зараз я прокинусь, і сновиддя щезне. Я не повинна думати про це, а то закричу не своїм голосом на очах у всіх цих людей. Про це не треба думати, я подумаю потім, коли спроможусь на силі, коли не бачитиму його очей».
Наче вві сні пригадувалось їй, як вона пройшла крізь натовп усміхнених гостей, як зашарівся Чарлз, промовляючи нетвердим голосом якісь слова, як на диво чітко й холодно прозвучала її відповідь. А потім були вітання, цілунки, тости, танці — все це як уві сні. Навіть дотик уст Ешлі у неї на щоці, навіть лагідний шепіт Мелані: «Тепер ми й справді поріднилися, стали сестрами»,— здавалися нереальними. Навіть загальний переполох, коли від надміру почуттів зімліла Чарлзова тітонька міс Дріботуп Гамільтон, і той скидався на страшне сновиддя.
Але коли тости й танці врешті скінчилися, коли вже займалася зоря й гостей з Атланти повкладали спати — чи в самій Тарі, чи в будиночку управителя, кого на ліжку, кого на канапі або й долі на сінниках, коли сусіди роз’їхалися по домівках перепочити, бо ж треба було приготуватись до наступного весілля на другий день у Дванадцяти Дубах, тоді примарне сновиддя розсипалося в друзки, мов кришталь, перед натиском реальності А реальністю була постать почервонілого Чарлза, що виринув з гардеробної у самій лише нічній сорочці, силкуючись уникнути її нажаханого погляду понад натягнутим під саму шию простирадлом.