Коляска місила рідку багнюку й котилася вперед. Скарлет дорогою невтомно розпитувала про різні речі, а дядько Пітер, гордий своєю поінформованістю, відповідав, тицяючи туди-сюди батогом.
— Це арсенал. Атож, мем, тут у них гвинтівки й усяке таке. Ні, мем, це не крамниці, це контори блокадників. Як, міс Скарлет, ви нічого про них не знаєте? Це контори чужинців, що скуповують бавовну в нашій Конфед’рації і вивозять суднами з Чарлстона й Вілмінгтона, а нам привозять порох. Ні, мем, я не знаю, хто вони такі. Міс Туп — вона каже, що то англійці, але ніхто не може второпати, як вони говорять. Атож, мем, дим страшний, ця кіптява геть псує шовкові фіранки міс Туп. Це з тих прокатних станів та ливарень. І так вони гуркочуть по ночах! Просто спати не дають. Ні, мем, я не можу приставати, ви так, на ходу роздивляйтесь. Я обіцявсь міс Туп одвезти вас прямісінько додому... Міс Скарлет, уклоніться-но! Онде міс Меррівезер і міс Елсінг до вас вітаються.
Скарлет невиразно пригадувала імена цих двох дам — вони приїздили з Атланти до Тари на її весілля, це начебто близькі приятельки міс Дріботуп. Отож вона швиденько обернулась у той бік, куди показував дядько Пітер, і вклонилася. Дами сиділи в колясці перед галантерейною крамницею. Хазяїн і двоє прикажчиків стояли на хіднику з рулонами бавовняних тканин у руках. Місіс Меррівезер була висока гладка матрона з таким тугим корсетом, що її бюст випинався вперед, немов ніс корабля. Штучні каштанові кучері демонстративно відмовлялися гармоніювати з природним сталево-сивим волоссям цієї добродійки, яке скромно проступало з-під перуки. А округле густо підмальоване обличчя її засвідчувало й добродушну пронюшливість, і звичку командувати. Дещо молодшою виглядала місіс Елсінг — худорлява й тендітна, вона ще зберігала сліди колишньої вроди й владолюбну поставу.
Ці дві дами вкупі з третьою, місіс Вайтінг, являли основну підпору товариського життя Атланти. Під їхньою орудою були три церкви у місцевих парафіях — і клір, і церковний хор, і парафіяни. Вони влаштовували доброчинні базари, головували у швацьких гуртках, заправляли балами й пікніками, їм було відомо, який шлюб виявився вдалим і який — ні, хто потайки випиває, хто має родити й коли. Вони були авторитетні знавці генеалогій усіх вартих уваги родин у Джорджії, Південній Кароліні й Вірджинії — решту-бо штатів вони взагалі нехтували, бувши впевнені, що кожен, хто має сяку-таку вагу, не може походити з яких-небудь інших штатів, крім цих трьох. Вони достеменно знали, чия поведінка пристойна, а чия ні, і не гребували жодною нагодою прилюдно ознаймити свою думку: місіс Меррівезер — на всю силу власного голосу, місіс Елсінг — манірно розтягуючи й притишуючи слова, місіс Вайтінг — розпачливим пошептом, що мав показати, як їй неприємно згадувати про такі речі. Всі три дами не терпіли одна одної й не довіряли одна одній так само щиро, як і члени першого римського тріумвірату, чим, очевидно, й пояснюється, що спілка їхня була така міцна.
— Я сказала Туп, що ви неодмінно повинні бути у моєму шпиталі,— усміхнено вигукнула місіс Меррівезер.— Ні в якому разі нічого не обіцяйте місіс Мід чи місіс Вайтінг!
— Не обіцятиму,— відповіла Скарлет, не зовсім певна, про що мовить місіс Меррівезер, але відчуваючи приємність, що її так радо вітають і що хтось її потребує.— Сподіваюся, ми невдовзі побачимось.
Коляска поволі покотилася далі, та за хвилину зупинилась, щоб дати пройти через заболочену вулицю двом дамам, які, ступаючи з каменя на камінь, несли в руках повні кошики бинтів. У ту саму мить Скарлет помітила на хіднику жіночу постать в яскравій одежі, занадто яскравій, як для вулиці,— на плечах у незнайомки була барвиста кашемірова шаль з довгими торочками. Озирнувшись, Скарлет побачила, що то висока ладна жінка з визивним обличчям і кучмою рудого волосся, такого рудого, аж наче воно пофарбоване. Це вперше їй випало побачити жінку, яка, безперечно, «щось робила зі своїми косами», і Скарлет втупилась у неї, мов зачарована.
— Хто це, дядьку Пітер? — запитала вона пошепки.
— Не знаю.
— Ну ні, ти знаєш, я ж бачу. То хто це?
— Її звуть Краля Вотлінг,— відказав дядько Пітер, зневажливо відкопиливши нижню губу.
Скарлет зразу помітила, що він не сказав перед іменем ні «міс», ні «місіс».
— А що вона за одна?
— Міс Скарлет,— суворо мовив дядько Пітер, ні сіло ні впало уперіщивши батогом безневинного коня.— Міс Туп зовсім не сподобається, що ви розпитуєте про таке, чого вам і не слід знати. У цьому місті тепер сті’ки всякого непотребу набралося, що ним і уста поганити негоже.