«Боже милостивий! — подумала Скарлет, покірливо замовкнувши.— Це, певно, пропаща жінка!»
Ще ніколи Скарлет не бачила пропащої жінки, тож вона обернулась і довго дивилась їй услід, поки та не розтанула в натовпі.
Крамниць і нових будівель, що постали за час війни, траплялося вже дедалі менше, і у проміжках між ними слалися порожні ділянки. Нарешті ділова частина міста вся лишилася позаду, і обабіч були самі приватні будинки. Скарлет упізнавала їх, як давніх друзів: ось статечний і величний дім Лейденів; ось Боннелів, з маленькими білими колонами й зеленими віконницями; ось за невисоким живоплотом насуплений особняк Маклюрів з червоної цегли, збудований у георгіанському стилі. Їхали тепер ще повільніше, бо з ганків, садочків і з хідників раз у раз чулися жіночі вітання до Скарлет. Декого з цих жінок вона трохи знала, декого туманно пригадувала, але більшість їх була таки незнайома. Мабуть, тітонька Дріботуп усім розголосила про її приїзд. Вряди-годи доводилось малого Вейда підносити вгору, щоб ті дами, які наважувались, незважаючи на багнюку, підступити до коляски, могли вголос висловити своє захоплення малюком. Усі вони запрошували її прилучитись до їхніх в’язальних чи там швацьких гуртків, до їхніх шпитальних комітетів — саме до їхніх, а не чиїхось інших,— і Скарлет легкодумно роздавала на всі боки свої обіцянки.
Коли проїжджали повз незграбний будинок, обшитий зеленою шалівкою, негритянське дівча закричало зі сходинок ганку:
— Вона вже їде!
Ту ж мить показалися з будинку доктор Мід з дружиною та їхній тринадцятирічний син Філ, голосно вітаючи Скарлет. Вона пригадала, що з ними теж познайомилась на своєму весіллі. Місіс Мід вибралася на кам’яну тумбу, яка стояла понад дорогою для того, щоб легше було висідати з карети, і витягла шию, роздивляючись на дитину, а лікар, знехтувавши багнюку, підступив до самої коляски. Він був високий і кощавий, мав клинцювату сиву борідку, а одежа теліпалась на його сухоребрій постаті, немов розгойдувана вітром. В очах усієї Атланти він виглядав опорою і носієм усілякої мудрості, тож не дивно було, що частку цієї віри перейняв і він сам. Але попри свої помпезні манери й звичку промовляти оракульським тоном, доктор Мід був найдобрішою істотою на все місто.
Потиснувши Скарлет руку, тицьнувши Вейда пальцем у живіт і похваливши при цьому, він тут-таки заявив: тітонька Дріботуп урочисто запевнила його, що Скарлет ані в який інший шпитальний і бандажний комітет не піде, як тільки в той, де місіс Мід.
— Боже мій, але як же мені бути, я вже стільком дамам наобіцяла! — вигукнула Скарлет.
І місіс Меррівезер, очевидно, теж! — обурено скрикнула місіс Мід.— А нехай їй всячина! Вона жодного поїзда не пропустить!
— Я обіцяла, бо просто не мала гадки, про що мова,— зізналася Скарлет. — А що це таке, до речі,— шпитальний комітет?
Лікаря та його дружину, здавалося, трохи шокувало невігластво Скарлет.
— Але ж, звичайно, ви там у своїй глушині й не могли про це знати, — знайшлася з вибаченням для новоприбулої місіс Мід.— У нас створено комітети сестер милосердя, щоб доглядати в різні дні поранених по різних шпиталях. Ми доглядаємо їх, допомагаємо лікарям, готуємо бинти й шиємо одяг, а коли поранені оклигують настільки, що можуть виписатися з шпиталю, забираємо їх до себе додому, поки вони видужають остаточно і вже тоді вертаються до війська. І опікуємося сім’ями поранених — тобто тими сім’ями, що в нужденному стані, а часом стан у них гірше, ніж нужденний. Наш комітет створено при тому шпиталі, де працює доктор Мід, і всі кажуть, що він там творить чудеса і...
— Ну, ну, місіс Мід,— лагідно урвав її чоловік.— Нічого мене перед людьми розхвалювати. Я роблю мінімум того, що мушу робити, якщо вже ви не пустили мене в діючу армію.
— Хто не пустив? — обурено вигукнула дружина.— Я не пустила? Це місто тебе не пустило, і ти чудово це знаєш. Розумієте, Скарлет, коли люди почули, що мій чоловік збирається до Вірджинії як військовий хірург, усі дами в нашому місті підписали петицію, прохаючи його залишитися з нами. Звичайно ж, місто не може обійтися без тебе!
— Ну, ну, місіс Мід,— знову стримав її лікар, явно вдоволений компліментом.— Що ж, як ми віддали одного хлопця на фронт то, мабуть, вистачить тим часом.
— А на той рік і я піду на війну! — вигукнув малий Філ, від збудження аж підстрибуючи.— Барабанщиком! Я вже вчуся барабанити. Хочете послухати? Я зараз принесу барабан.
— Ні-ні, іншим разом,— з тривогою на обличчі сказала місіс Мід, пригортаючи сина.— Але на той рік тобі ще рано буде, голубе. Хіба, може, за два роки.