Але й наші вади були йому властиві: поконати його могло тільки розбите серце. Я хочу сказати, що ввесь світ не міг йому нічого заподіяти, а от перед власним серцем він виявився безсилий. Коли померла місіс О’Гара, щось надірвалось у нього в душі, і це його й поконало. А той, кого ми бачили опісля,— то вже був хтось інший.
Вілл помовчав трохи й спокійно обвів поглядом обличчя присутніх. Люди під палючим сонцем прикипіли до землі, мов зачаровані, і гнів на Сьюлін, що ятрив їм серце, тепер пригас. На мить Вілл зупинив погляд на Скарлет, і в кутиках його очей з’явились ледь помітні зморщечки, наче він потай підбадьорливо всміхався до неї. Скарлет, що насилу стримувала сльози, почулася бадьоріше. Вілл говорив цілком розважливо, а не патякав усякі дурниці про зустріч у тому іншому, кращому світі, та про те, що треба скоритися волі Божій. А для Скарлет завжди джерелом сили й утіхи був тверезий глузд.
— І я не хочу, щоб хтось із вас думав гірше про нього тому, що він надломився. Всі ми, і я теж, такі, як він. У нас такі самі слабини й такі самі хиби. Ніхто й ніщо не годне поконати нас, як і його не годне було поконати,— ні янкі, ні саквояжники, ні важкі часи, ні високі податки, ні навіть справжня голоднеча. А ось та слабина, що криється в нашому серці, може звалити нас вмліока. І це не конче втрата близької людини, як то було з містером О’Гарою. У кожного своє опертя в житті. І я хочу сказати, що як хто втратив це своє опертя, то краще йому й не жити. В наші часи нема для таких місця на землі, їм краще в могилі... Отож я й кажу, що не варто зараз оплакувати містера О’Гару. Оплакувати його треба було тоді, коли Шерман пройшов по нашій землі й містер О’Гара втратив свою дружину. А тепер, коли його тіло возз’єднається і його серцем, я не бачу підстав побиватися, це було б надто вже себелюбно, і це кажу я, що любив його, як рідного батька... Тому якщо ви не проти, ми більше нічого не промовлятимем над його труною. Родина й так дуже тяжко переживає своє горе, тож будьмо милосердні.
Вілл замовк, а тоді, обернувшись до місіс Тарлтон, стиха сказав:
— Чи не були б ви такі ласкаві, мем, щоб відвести Скарлет у дім? Їй не годиться так довго стояти на сонці. Та й у бабці Фонтейн, хай вона дарує мені, здоров’я не таке я же міцне.
Здригнувшись, що так несподівано надгробну орацію притупило звернення до її особи, Скарлет аж почервоніла, коли побачила спрямовані на неї очі присутніх. Вагітність її і без того помітна, навіщо було Віллові ще й прямо натякати на це? Збентежена, вона кинула обурений погляд ми Вілла, але того це не вразило.
«Не сердьтеся,— казали його очі.— Зрозумійте, що так треба».
Він уже поводився, як господар дому, і Скарлет, аби не влаштовувати сцени, безпорадно обернулася до місіс Тарлтон. А ця леді, забувши про Сьюлін, чого Вілл якраз і домагався, ту ж мить перекинулася думками до такої привабливої для неї справи, як відтворення роду — однаково, тваринного чи й людського,— і підхопила Скарлет лід руку.
— Ходімо до хати, голубонько.
На обличчі місіс Тарлтон постав щиро турботливий вираз, і Скарлет дозволила провести себе крізь натовп, що розступався перед нею. Її проводжали співчутливим шепотом, а дехто навіть підбадьорливо поплескав по плечах. Коли Скарлет порівнялася з бабцею Фонтейн, стара леді простягла кістляву клішню й сказала:
— Дай-но мені руку, дитятко,— і докинула, сердито бликнувши в бік Селлі та Молодої Господині: — А ви не йдіть, я й без вас обійдуся.
Натовп повільно зімкнувся за ними, і вони втрьох подалися тінявою стежкою до будинку, причому місіс Тарлтон так міцно тримала Скарлет попідруку, аж мало не відривала від землі.
— І чого Вілл це зробив? — запально скрикнула Скарлет, коли люди на кладовищі вже не могли її почути.— Це однаково що заявити: «Гляньте на неї! Вона скоро приведе дитину!»
— Ну й що? Хіба ж це не правда? — відказала місіс Тарлтон.— Вілл правильно зробив. Це дурне — стовбичити на такій жароті: ти могла б зімліти, й стався б викидень.
— Вілл не за викидень її журився,— озвалася бабця Фонтейн, трохи захекано дибуляючи через подвір’я до ганку. На обличчі у неї грав гіркий здогадливий усміх.— Вілл хитрук. Він не хотів, щоб ми з тобою, Беатріс, лишалися біля могили. Він боявся, щоб ми чогось такого не бовкнули, і розумів, що інакше нас не здихається... Та й не тільки це. Він не хотів, щоб Скарлет почула, як падатимуть грудки землі на труну. І він мав рацію. Затям, Скарлет: допоки ти не чула цього звуку, небіжчик усе одно як живий для тебе. А от коли це почуєш... Це як останній звук у житті, щось таке страшенно моторошне... Допоможи мені, дитя, піднятися сходами, і ти, Беатріс, дай мені руку. Скарлет твоя рука так само непотрібна, як і милиці, а в мене здоров’я не таке вже міцне, Вілл слушно зауважив... Він знав, що ти була батькова улюблениця, і не хотів, щоб на твоїх очах його закопували. А ось твої сестри, він прикинув, не так сильно це переживатимуть. Сьюлін тільки й думає, що про свою ганьбу, а Керрін — про Бога. Тоді як тобі, дитя, нема на що спертися, еге ж бо?