— Нема,— погодилася Скарлет, допомагаючи старій леді підійматися сходинками й мимоволі дивуючись, яка глибока правда звучала в цьому тремкому старечому голосі.— Я ніколи в житті не мала на кого спертись — окрім мами.
— Але втративши її, ти виявила, що можеш сама вистояти, еге ж? А ось дехто не міг. Як, скажімо, твій батько. Вілл має рацію. Не побивайся за батьком. Він не міг обходитись без Еллен, і зараз йому краще там, де він є. Як і мені буде краще, коли я прилучуся до свого старого.
Вона сказала це, не напрошуючись на співчуття, та й ніхто його їй і не висловив. Вона сказала це так природно й невимушено, немов чоловік її був живий і перебував десь у Джонсборо, куди можна було дістатися бричкою. Бабця занадто довго прожила на світі й занадто багато всякого надивилася, щоб боятися смерті.
— Але ви... ви теж можете самі вистояти,— зауважила Скарлет.
Стара леді кинула на неї по-пташиному гострий погляд.
— Та можу, хоч це іноді страшенно прикро.
— Послухайте, бабуню,— втрутилася місіс Тарлтон,— не треба говорити таке Скарлет. Вона й без того пригнічена. Таку дорогу витримала, і так туго зашнурована, і це нещастя та спека — вже й цього вистачить, щоб стався викидень, а ви ще додаєте жару балачками про горе та скорботу.
— Та нехай йому чорт! — роздратовано вигукнула Скарлет.— І зовсім я не пригнічена! Я не така хирлява, щоб тільки що — і вже викидень!
— Тут ніколи не вгадаєш,— застережливо мовила місіс Тирлтон.— Я он втратила свого первістка, побачивши, як бугай розпоров живота нашому чорнюкові. Або — пам’ятаєте Неллі, мою руду кобилу? Так ото вона аж пашіла здоров’ям, але збудлива була — просто страх, і якби я не догледіла її...
— Годі, Беатріс,— урвала її бабця.— Я ручуся, що у Скарлет не буде викидня. Ми посидимо вдвох у холі в холодку. Тут якраз приємно так повіває. А ти, Беатріс, сходи принеси нам з кухні по скляночці сколотин, коли знайдеш. А то ще заглянь у комірчину, чи нема там трохи винця. Мені б не завадила чарчина. Посидьмо, поки люди прийдуть прощатися.
— Скарлет треба було б у ліжко,— наполягала місіс Тарлтон, міряючи її постать поглядом знавця, що може визначити термін вагітності з точністю до хвилини.
— Нічого, йди-йди,— мовила бабця, штрикнувши місіс Тарлтон костуром, і та, недбало кинувши капелюшка на буфет і пригладивши рукою рудяве змокріле волосся, подалася на кухню.
Скарлет відхилилась у кріслі й розщібнула два верхні гудзики на тісній блузці. У високому холі панували прохолода й сутінок, на легенькому протязі крізь увесь дім було так мило після спекоти на сонці. Вона глянула через хол у вітальню, де ще недавно лежав Джералд, і, силкуючись відійти думками від нього, перевела погляд угору, на портрет бабусі Робійяр над каміном. Цей пошрамований багнетом портрет жінки з високою зачіскою, напівоголеними грудьми й холодною зухвалістю в погляді, як завжди, підбадьорливо подіяв на Скарлет.
— Не знаю, що більше дойняло Беатріс Тарлтон — втрата її хлопців чи коней,— озвалася бабця Фонтейн.— Вона ж бо ніколи особливо це цікавилася ні Джімом, ні дівчатами. Оце таких, як вона, Вілл і мав на увазі. Опертя її ущербилося. Часом я побоююсь, чи не скінчить вона так, як твій батько. Адже найбільша для неї радість була бачити, як плодяться коні або люди, а тепер, коли жодна з її дівчат не вийшла заміж та й не має на це ніякої надії в тутешніх краях, їй нічим заповнити своє життя. Якби вона не мала серця справжньої дами, її можна було б вважати звичайною плебейкою... А Вілл правду казав, що пошлюбить Сьюлін?
— Правду,— відповіла Скарлет, дивлячись старій просто у вічі. Господи Боже, та вона досі ще пам’ятає ту пору, коли до смерті боялася бабці Фонтейн! Але що ж — відтоді вона давно виросла й не завагалася б послати стару під три чорти, якби та надумала пхати носа в їхні справи у Тарі.