Очі її променилися захопленням і щастям, а Ешлі й Скарлет дивились на неї — перший здивовано й розгублено, друга — трохи вражено й присоромлено. Скарлет ніколи й на думку не спадало, що Мелані так глибоко тужить за Атлантою і прагне туди повернутись, прагне мати власну домівку. Здавалося, її цілком задовольняє проживання в Тарі, тож туга Мелані за рідним містом виявилася цілковитою несподіванкою для Скарлет.
— Ох Скарлет, яка ж ти добра, що все це для нас придумала! Адже ти знаєш, як я скучила за Атлантою!
Зіткнувшись уже вкотре з цією звичкою Мелані добачати благородні мотиви там, де їх і близько не було, Скарлет знову відчула сором і водночас роздратування і не могла очей підвести ні на Ешлі, ні на Мелані.
— Ми могли б придбати власний будиночок. Ти уявляєш собі — ми п’ять років одружені, а так і не маємо своєї домівки!
— Ви можете оселитись разом з нами у тітоньки Туп. Це й ваш дім,— пробурмотіла Скарлет, бгаючи руками подушечку з канапи й уперто не підводячи погляду, щоб не виказати себе переможним блиском в очах, коли хвиля повернула в її бік.
— Ні, але все одно ми тобі вдячні, дорогенька. Там було б затісно всім. Ми придбаємо собі окремий дім... Ох Ешлі, та скажи ж «Так!».
— Скарлет,— промовив Ешлі безвиразним тоном,— глянь на мене.
Вона сполохано підвела голову і зустрілася з ним поглядом, у його сірих очах видніли гіркота й утома від безплідної боротьби з неминучим.
— Я поїду до Атланти, Скарлет... Мені несила протистояти вам двом.
Він обернувся й вийшов з кімнати. Тріумф у душі в Скарлет пригас, заглушений мульким страхом. Вираз у мого очах, коли він промовляв останні слова, був такий самий, як і тоді, коли він сказав, що пропаде, переїхавши до Атланти.
Коли Сьюлін та Вілл одружилися, а Керрін виїхала до Чарлстона в монастир, Ешлі, Мелані й Бо перебралися до Атланти, взявши з собою Ділсі за куховарку й няньку. Пріссі й Порк лишилися тим часом у Тарі, маючи приєднатися до Ділсі пізніше, коли Вілл знайде собі інших негрів для роботи в полі.
Цегляний будиночок, що його Ешлі винайняв для своєї родини, стояв на Плющевій вулиці й задвір’ям своїм прилягав до будинку тітоньки Туп — обидві садиби розмежовував лише чухматий живопліт з вовчих ягід. Мелані саме тому й вибрала цей будиночок. Першого ж ранку в Атланті вона зі сміхом і плачем кинулась обіймати Скарлет і тітоньку Туп, примовляючи, що надто довго пробула вдалині від своїх близьких і тепер хоче оселитись до них якнайближче.
Будиночок первісно був двоповерховий, але горішній поверх під час облоги розтрощило снарядами, а в господаря, коли він повернувся по війні, забракло грошей на відбудову. Він задовольнився тим, що покрив перший поверх пласкою покрівлею, від чого вся споруда стала якоюсь приземкуватою і непропорційною, неначе іграшкова хатка, що її складає дитина з коробок від взуття. Будиночок стояв на високому підмурівку з чималим погребом унизу, і до входу вели широкі півкружні сходи, що надавало йому трохи кумедного вигляду. Але два розлогі старі дуби, які приємно затінювали оселю, і вся в білому цвіті магнолія з припорошеним листям біля ганку якоюсь мірою знімали відчуття пласкуватості й приземкуватості. Перед домом був широкий зелений моріжок, порослий густою конюшиною і обмережений розлогими кущами вовчих ягід та пахучої жимолості. Серед трави де-не-де видніли молоді пагони троянд на потолочених старих кущах, а рожево-білі мирти квітли так рясно, наче війна й не пройшлася по них потоптом, а коні янкі не об’їдали їхніх галузок.
Скарлет вважала, що бридкішої споруди годі було й відшукати, але Мелані ця оселя здавалася не менш привабливою навіть за препишні Дванадцять Дубів. Адже це була їхня домівка, і вона, Ешлі й Бо нарешті опинилися під своїм власним дахом.
Невдовзі до брата приїхала й Індія Вілкс, яка перед тим, з 1864 року, жила у Мейконі разом з Душкою, і в невеличкому будинку стало таки тіснувато. Проте Ешлі й Мелані радо прийняли Індію. Часи змінилися, з грішми було сутужно, однак ніщо не могло вплинути на півдекський звичай давати притулок родичкам, які не мали даху над головою чи не завели своєї сім’ї.
Душка одружилася, за словами Індії, з представником нижчого соціального прошарку, якимсь грубуватим уродженцем Заходу, що з Міссісіпі перебрався до Мейкона. У нього було руде обличчя, гучний голос і вільні манери. Індія не схвалювала сестриного вибору, а відтак і не дуже приємно почувала себе в домі швагра. Вона з радістю довідалася, що в Ешлі з’явилась власна домівка: це дало їй змогу покинути чужорідне для неї середовище й більше не бачити, яка бездумно щаслива її сестра зі своїм неотесою-чоловіком.