Решта родичів була тієї думки, що сміхотлива й простакувата Душка куди краще влаштувалася, ніж хтось би сподівався — їм було вдивовижу, як вона взагалі знайшла собі чоловіка. Він був людиною порядною і досить заможною, але для Індії, народженої у Джорджії і виховуваної у вірджинських традиціях, будь-хто не зі східного узбережжя здавався мужлаєм і варваром. Мабуть, і чоловік Душчин радо розпрощався з Індією, бо жити з нею в одному домі було невеликою втіхою.
Вона тепер цілком увійшла в роль старої діви. Їй було двадцять п’ять років, та вона й виглядала на цей вік, тож могла вже не дбати про свою привабливість. Її бліді, майже без вій очі дивилися на світ прямо й безкомпромісно, а тонкі губи завжди були зневажливо стулені. Трималась Індія з гідністю й гордістю, що, як не дивно, личило їй більше, ніж награна дівоча лагідність тих днів, коли вона жила в Дванадцяти Дубах. Усі дивились на неї мало не як на вдову. Кожен знав, що Стюарт Тарлтон одружився б з нею, якби не поліг під Геттісбергом, отож ставилися до Індії шанобливо, як до жінки, що її руки хтось домагався, хоч справа й не дійшла до шлюбу.
Невдовзі шість кімнат будиночка на Плющеній вулиці дуже скромно умеблювали найдешевшими сосновими й дубовими меблями з Френкової крамниці, бо Ешлі, бувши без гроша, мусив купувати в кредит і погодився взяти лише те, що найменше коштувало й без чого аж ніяк не можна було обійтись. Це ставило в ніякове становище Френка, який любив Ешлі, і доводило до розпачу Скарлет. І вона, і Френк залюбки віддали б їм без усяких грошей найкращі, які тільки були в крамниці, меблі з червоного й рожевого дерева, але Вілкси рішуче відмовилися. Отож і вийшло, що будинок їхній стояв гнітюче напівпорожній і бридкий, і Скарлет прикро було усвідомлювати, що Ешлі живе в помешканні, де нема ні килима, ні штор на вікнах. Однак він начебто нічого цього не завважував, а Мелані й узагалі почувала себе безмежно щасливою і навіть гордою, вперше після одруження оселившись у власному домі. Скарлет не знала б куди очі подіти від сорому й приниження, якби їй довелося приймати друзів у будинку без портьєр і килимів, без подушок на канапах і достатньої кількості стільців, чашок і ложок. А от Мелані зустрічала гостей з такою достойністю, наче на вікнах у неї висіли плюшеві штори, а канапи були оббиті грезетом.
Та хоч Мелані явно тішилась, зі здоров’ям у неї було не найкраще. Народження Бо далося їй нелегко, а подальша тяжка праця у Тарі ще дужче її знесилила. Вона була така худа, аж кістки випиналися з-під білої шкіри. Дивлячись іздаля, як Мелані грається надворі з дитиною, хтось би подумав, що то дівчинка, такий неймовірно тонкий був у неї стан, як і вся постать була зовсім пласка. Грудей вона майже не мала, а стегна були не ширші, ніж у малого Бо, і ні гордощі, ні тверезий глузд не підказали їй (так вважала Скарлет), що треба підшити оборочки на грудях під блузкою чи подушечки зсередини корсету, щоб не впадала так у вічі її сухоребрість. Як і тіло, обличчя у неї теж було бліде й худе, через що вигнуті дугою шовковисті брови, тонкі, як вусики в метелика, виглядали аж мало не чорними на безбарвній шкірі. Очі на маленькому личку були непропорційно великі, а густі тіні під ними ще й побільшували їх, але вираз у них не змінився з часів безтурботного дівоцтва. Війна, постійні знегоди й тяжка праця виявились безсилі порушити погідну супокійність цих очей. Це були очі щасливої жінки, жінки, навколо якої можуть вирувати бурі, а душа її все лишається нескаламучена.
«Як це їй вдається завжди мати такий вираз в очах?» — думала Скарлет, заздро дивлячись на Мелані. Скарлет знала, що в неї самої очі бувають як у голодної кицьки. Що то Рет сказав був про очі Мелані — якусь таку дурницю, ніби вони схожі на свічки. Але-бо й справді, вони немов добротворні джерельця серед безміру зла в нашому світі. Атож, мов свічки, які не гаснуть ні на якому вітрі, ці два лагідні світелка, променисті від щастя, що вона знов опинилася в рідному довкіллі серед друзів.
У маленькому будинку завжди було людно. Мелані ще дитиною всі любили, і тепер місто поривалося привітати її з поверненням додому. І кожен приносив подарунок — сяку-таку оздобину, картину, срібну ложку-другу, лляну наволочку, серветку, клаптяний килимок, якийсь там дріб’язок, прихований від Шерманових солдатів і тому подвійно дорогий, хоч власник і присягався, що це зовсім не так.