Скарлет, яка ще лежала в ліжку, виснажена пологами, нишком дякувала Богу, що Ешлі занадто розважливий, аби належати до ку-клукс-клану, а Френк задля цього надто старий і плохий. Це ж було б таке жахіття — остерігатися, що янкі будь-якої хвилини можуть прийти й заарештувати їх! І чому ці тупоголові молодики з клану безнастанно дражнять янкі, коли й без того все погано! Та й, може, тієї дівчини і не гвалтували. Може, то їй з переляку здалося, а тепер через неї хтозна-скільки людей, чого доброго, заплатять життям.
У такій атмосфері, коли нерви були напружені до краю, коли ти наче бачиш, як вогонь по шнуру ось-ось досягне бочки з порохом, Скарлет швидко набиралася сили. Життєва енергія, що допомагала їй перетривати скрутні дні в Тарі, стала у пригоді й тепер, і за два тижні після народження дочки Скарлет уже сиділа в ліжку й нарікала на власну бездіяльність. А за три тижні вона встала і заявила, що мусить їхати на свої тартаки. Там же вся робота зупинилася, бо Г’ю й Ешлі боялися залишати свої родини самі на цілий день.
І тоді вдарив грім.
Френк, гордий своїм батьківством, набрався духу й заборонив Скарлет виходити з дому, поки становище таке небезпечне. Вона й не думала зважати на його заборону й любісінько вирушила б у своїх справах, але ж він спровадив до платної стайні її бричку й коня і звелів нікому їх не давати, а тільки йому. Ще й більше того: поки вона нездужала, він і Мамка терпляче обнишпорили весь будинок і познаходили її сховані гроші. Френк ці гроші поклав у банк на своє ім’я, тож-бо тепер їй не було на що навіть найняти повіз.
Скарлет страшенно розкричалася на Френка й Мамку, потім стала їх просити й нарешті проплакала весь ранок, мов дитина, забаганку якої дорослі не хочуть задовольнити. Але на всі свої благання вона чула тільки одне: «Не треба, любчику! Ти ж просто хвора, дитятко!» Або: «Годі-бо так побиватися, міс Скарлет, а то у вас прокисне молоко і в немовляти заболить животик, це вже певно».
В нестямі Скарлет кинулася через двір до Мелані й там на весь голос викричала усі свої болі,— мовляв, вона пішки добереться до тартаків, і всім в Атланті розкаже, за якого покидька вийшла заміж, і не дозволить ставитись до неї, як до вередливої дурки. Вона візьме з собою пістолета й застрелить кожного, хто спробує їй загрожувати. Одного вона вже застрелила, і тепер залюбки, атож, залюбки, застрелить і когось іншого. Вона...
Мелані, яка боялася навіть на власному ганку показатись, вкинули в жах ці погрози Скарлет.
— Та як ти можеш наражати себе на таку небезпеку! Я не переживу, коли з тобою щось станеться! Ох, ради Бога...
— Ні, я піду! Я піду! Я піду пішки...
Мелані дивилась на неї і починала розуміти, що це зовсім не істерика жінки, яка ще не оклигала від пологів. На обличчі у Скарлет проступала та сама безоглядна нездоланна затятість, яку так часто вона бачила на обличчі у Джералда О’Гари, коли той, бувало, твердо вирішував зробити щось по-своєму. Вона обхопила Скарлет за стан і міцно пригорнула.
— Це все я винна, що не така хоробра, як ти, і тримаю Ешлі вдома весь цей час, коли він мусив би бути на тартаку. Ох, дорогесенька! Я така боягузка! Голубонько, я скажу Ешлі; що анітрішечки не боюся, що я перебуду в тебе й тітоньки Туп, а він може ходити на роботу і...
Скарлет навіть сама перед собою не зізналася б, що вважає Ешлі нездатним дати раду в такій ситуації, тож і вигукнула:
— Не смій цього робити! Яка там буде користь від Ешлі, коли він тільки й думатиме про вас? Усі такі ненависні! Навіть дядько Пітер не хоче возити мене! Але начхати! Я виберусь сама. Пройду пішки всю дорогу й десь таки найму бригаду чорнюків...
— Ой ні! Ти не повинна цього робити! Бозна-що може з тобою статись. Кажуть, у тих халупах у Наметищі на Декейтерській дорозі повно розбещених негрів, а тобі ж доведеться там проходити. Стривай-но, я подумаю... Голубонько, пообіцяй мені, що ти нічого сьогодні не робитимеш, а я тим часом щось придумаю. Обіцяй, що підеш додому й ляжеш у ліжко. Ти так ослабла. Обіцяй мені.
Геть вичерпавшись після спалаху гніву, Скарлет і справді знесиліла, тож нехотя дала Мелані обіцянку й подалась додому, згорда відмовившись піти на мирову зі своїми домашніми.
А надвечір того дня якась чудна постать протислася крізь живопліт Мелані й пошкультигала через задній двір до будинку тітоньки Туп. Це явно був один з тих, як висловлювались Мамка й Ділсі, «халамидників», що їх міс Меллі підбирає з вулиці й пускає ночувати до себе в підвал.
Там у неї було три кімнати, раніше в двох жила челядь, а у третій зберігалося вино. Тепер одну з кімнат займала Ділсі, з інших же товклись якісь злиденні обшарпані заволоки. Ніхто, крім Мелані, не знав, звідки вони прямували й куди, як ніхто, крім неї, не знав, де вона їх вишукувала. Може, й правду казали негри, що вона підбирала їх з вулиці. Але як ото всі значніші або більш-менш коло того особи сходилися до її скромної віталеньки, так само різні горопахи прибивалися до її підвалу, де їм давали поїсти й переспати, після чого відпускали в дальшу дорогу, наділивши пакуночком з харчами. Здебільшого то були колишні солдати конфедератської армії, люди неписьменні й неприкаяні, які не мали ні родини, ні притулку, і блукали по країні в надії знайти десь роботу.