— Нехай і так, домовились,— сказала вона.— Тобто якщо мій чоловік не заперечуватиме.
Переговоривши один на один з Арчі, Френк не дуже охоче, але погодився і повідомив у платну стайню, щоб Арчі видали коня й бричку. Він був прикро розчарований, що материнство не вплинуло на Скарлет, як він сподівався, та коли вона вже затялася на своїх клятих тартаках, Арчі був як дар Божий.
Так ото постала ця разюча попервах для Атланти супряга. Важко було й уявити дивовижнішу пару, ніж їх двоє, Арчі й Скарлет: лютий з вигляду нечупара-стариган з дерев’яною ногою, що стирчала над передком, і гарненька молода чепурушка з зосередженим у задумі личком. Їх бачили будь-якої пори дня й у будь-якому місці в Атланті й на околицях, вони майже не розмовляли між собою, виразно недолюблювали одне одного, але були зв’язані обопільною потребою: він потребував грошей, а вона охорони. В усякому разі — вважало місцеве жіноцтво,— це було краще, ніж безсоромно роз’їжджати по всій окрузі з Батлером. Жінок, між іншим, брав родив, де це подівся Рет останнім часом: три місяці, як зник з міста, і ніхто не знає, де він, навіть Скарлет не знала.
Арчі був мовчун, озивався він, лише коли до нього звергалися, та й то звичайно буркотом. Щоранку він виходив з підвалу Мелані, сідав на парадних сходинках у Туп і чекав, жуючи тютюн і спльовуючи, поки покажеться Скарлет і Пітер виведе зі стайні коня з бричкою. Дядько Пітер боявся Арчі ледве чи менше, ніж чорта або ку-клукс-клану, і навіть Мамка мовчки й остережно бокувала від нього. Арчі ненавидів негрів, і ті знали це й боялись його. До свого пістолета й ножа Арчі додав ще другий пістолет, і невдовзі зробився широко відомим серед чорношкірих у місті. Правда, у нього ще ні разу не виникало потреби витягти пістолета чи бодай покласти руку на пояс. Але й сам поголос діяв незгірше. Жоден негр не насмілювався навіть пирснути сміхом близько від Арчі.
Якось раз Скарлет спитала його — просто з цікавості,— чому він так ненавидить негрів, і, на свій подив, почула замість звичної відповіді «Це вже моє діло» щось трохи докладніше:
— Ненавиджу їх, як і всі горяни ненавидять. Ми ніколи їх не любили й ніколи не заводили собі. Це через них, чорнопиких, почалася війна. І за це теж я їх ненавиджу.
— Але ж ви воювали на війні.
— Така вже чоловікам перевага. Я от і янкі ненавиджу, «ще дужче, як чорнопиких. Майже так само, як і балакучих жінок.
Ці одверті грубощі в мові змусили Скарлет аж язика прикусити від люті, і їй кров з носа захотілося здихатись Арчі. Але чи ж може вона без нього обійтись? Як вона без нього повсюди роз’їжджатиме? Він мужлай і нечупара, від нього часами гидко тхне, та свою справу він знає. Він возив її до тартаків і назад, об’їжджав з нею клієнтів, і поки вона вела перемови й віддавала накази, сидів собі, втупившись у простір, і спльовував жуйку. Якщо вона висідала з брички, він теж злазив і ходив услід за нею. А коли вона бувала серед цих нечем-робітників, негрів чи солдатів-янкі, то не відступав від неї ні на крок.
Не минуло й багато часу, як Атланта вже призвичаїлася бачити Скарлет у компанії з її охоронцем, а призвичаївшись, жіноцтво почало навіть заздрити, що вона так вільно може будь-куди їздити. Відколи ку-клукс-клан лінчував того негра, дами майже весь час сиділи вдома, і навіть до крамниці вибиралися тільки гуртом, по кілька душ. Товариські на вдачу, жінки страшенно нудилися вимушеною самотою, отож, сховавши гордощі до кишені, вони почали звертатись до Скарлет, щоб та позичала їм Арчі. І от, коли Арчі був їй не потрібен, вона милостиво надавала його до послуг іншим дамам.
Таким оце чином Арчі незабаром активно прилучився до громадського життя Атланти, і дами одна поперед одної намагалися використати його, коли він бував вільний. Рідко випадав такий ранок, щоб у час сніданку не з’являвся котрийсь хлопчак або служка-негр із запискою: „Якщо сьогодні надвечір ви не потребуєте Арчі, то пришліть його, будь ласка, до мене. Я хотіла б одвезти квіти на кладовище“. Або: „Мені треба поїхати до модистки“. Або: „Мені б дуже хотілося, щоб Арчі звозив тітоньку Неллі на прогулянку“. Або: „Я мушу з’їздити на Пітерову вулицю, а дідусь погано себе почуває і не може мене підвезти. То чи не міг би Арчі...“
Він возив їх усіх, панночок, матрон і вдів, і до всіх них виявляв неприховану зневагу. Виразно було знати, що він не любить жінок, окрім самої Мелані,— так само, як не любить і негрів та янкі. Шоковані спершу його невихованістю, дами кінець кінцем звикли до нього, а що він був такий мовчун і виявляв своє існування тільки тим, що час від часу гучно випльовував тютюнову жуйку, то вони привчилися сприймати його наче такий собі механічний атрибут переїздів, як-от і коні, якими він правив. Тож і вийшло раз так, що місіс Меррівезер якнайдетальніше виклала місіс Мід перебіг пологів у своєї небоги і лише тоді спохопилася, що на передку сидить же Арчі.