Колись щось подібне було немислиме. До війни такого, як він, у порядному домі й на кухню не пустили б. Тицьнули б йому якийсь кусень у кухонні двері — і бувай здоров. А тепер дами були ще й раді, що він поруч: це ж надійна безпека. Грубуватий, неосвічений, зачуханий — а все ж він захищав їх від жахів Реконструкції. Він не був їм ні приятелем, ні служкою, а просто найманим охоронцем, що стеріг жінок, поки їхні чоловіки працювали вдень або ж виходили з дому ввечері.
Скарлет здавалося, що після того, як вона підрядила Арчі, Френк надто вже часто почав допізна десь затримуватись. Він казав, що треба перевірити бухгалтерські книги, а вдень у крамниці тепер дуже багато роботи й не вистачає на все часу. І ще знаходились якісь хворі приятелі, що їх доводилося відвідувати. Тоді ще була організація демократів — вони збиралися щосереди, обговорювали питання, як повернути собі виборче право, і Френк не пропускав жодних їхніх зборів. На думку Скарлет, ця організація, мабуть, тільки те й робила, що підносила заслуги генерала Джона Б. Гордона над усіма іншими генералами, за винятком Лі, і перевоковувала наново війну. Так було чи ні, але щось вона не помічала ніякого поступу в боротьбі демократів за право голосу. Однак Френкові явно цікаво було бувати на тих сходинах, бо він засиджувався там далеко за північ.
Ешлі також провідував хворих і так само не проминав зібрань демократів, бо зазвичай бував відсутній у ті ж вечори, що й Френк. Тоді Арчі проводив Туп, Скарлет, Вейда й малу Еллу через задній двір до Мелані, і там обидві родини разом просиджували вечори. Дами шили, а Арчі вмощувався на канапі у вітальні й хріп собі, і тільки сиві вуса його ворушилися при кожному віддиху. Ніхто йому не казав простягатись на канапі, найкращій меблі в усьому домі, і дами щоразу з болем душевним косили на нього очима, коли він там розлягався, прямо з чоботом на барвистій оббивці. Але жодна з дам не зважувалася дорікнути йому. Надто після того, коли він сказав, що, на щастя, легко засинає, а то б збожеволів, слухаючи, як ці баби квокчуть, мов дурні курки.
Скарлет часом кортіло дізнатися, звідки з’явився Арчі та яким життям жив раніше, поки не оселився в підвалі у Мелані, однак від розпитувань вона утримувалась. Щось було в його похмурому одноокому обличчі таке, що відохочувало надміру цікавих. Вона знала тільки те, що вимова у нього, як у вихідця з північних узгір’їв, що він служив в армії і незадовго до капітуляції втратив ногу й око. І ось лише коли вона розлютилася на Г’ю Елсінга, правда про минуле Арчі спливла назовні.
Одного ранку старий привіз її на тартак до Г’ю, і вона побачила, що все там завмерло, негрів нема, а сам Г’ю розгублено сидів під деревом. Жоден робітник на роботу не з’явився, і Г’ю просто не знав, що робити. Скарлет розпалилась до нестями й почала коренити його на всі заставки, бо, як на те, щойно дістала термінове замовлення на чималу кількість деревини. Їй довелося задля цього прикласти неабиякої енергії, і до чарів своїх вдатись, і поторгуватись, а тут маєш — тартак стоїть.
— Одвезіть мене на другий тартак,— звеліла вона Арчі.— Так, це забере у нас чимало часу, й ми пропустимо обід, але ж я вам за щось плачу? Мені треба, щоб містер Вілкс замість того, що він там робить, узявся виконати це замовлення. Хоча може так бути, що й у нього негри не працюють. А згоріли б вони синім полум’ям! Зроду мої очі не бачили такого телепня, як Г’ю Елсінг! Здихаюсь його, як тільки Джонні Геллегер добудує той готель. Дарма, що Геллегер служив в армії янкі. Зате він знає, як працювати. Ледачого ірландця я ще ніколи не бачила. І досить з мене цих вільних чорнюків. Надто вже вони непевні. Я найму Джонні Геллегера й візьму підряд на в’язнів. Він уже виб’є з них роботу. Він...
Арчі обернувся до неї, око його злісно блиснуло, а коли він заговорив, холодна лють почулася в його скрипучому голосі.
— Той же день, як ви візьмете в’язнів, я кидаю роботу,— сказав він.
Скарлет здивувалася.
— Сила Божа! А то чому?
— Я знаю, що таке підряд на в’язнів. Це вбійництво в’язнів, я так вважаю. Купують людей, мов тих мулів. Ставляться до них ще гірш, як до худоби. Лупцюють, морять голодом, забивають на смерть. І кого це обходить? Штатові до цього байдуже. Штат одержує гроші за в’язнів. І тих, хто наймає, теж це не обходить. Їм лише тра найдешевше їх годувати та чимбільше роботи з них витягти. То чисте пекло, мем. Ніколи я не був доброї думки про жінок, а тепер і поготів.