— Але вас із якого боку це тичеться?
— Та тичеться,— стисло відказав Арчі, а помовчавши, докинув: — Я ж бо трохи не сорок літ відсидів у в’язниці.
Скарлет аж зойкнула і мимохіть відсахнулась, глибше втиснувшись у сидіння. Так ось де розгадка Арчі, чому він не хоче називати свого прізвища й звідки він родом і взагалі нічого не розповідає про своє минуле життя, ось пояснення, чому він такий неговіркий, ось звідки в нього холодна ненависть до світу. Сорок літ! То його ув’язнили, мабуть, ще молодим хлопцем. Сорок літ! Таж це... таж він, мабуть, був засуджений на довічне ув’язнення, тобто він...
— То ви вбили когось?
— Атож,— відказав коротко Арчі й цьвохнув віжками коня.— Свою жінку.
Скарлет перестрашено закліпала віями.
Рот його, прикритий вусами, скривився, наче Арчі понуро посміхнувся на її перестрах.
— Та я не вб’ю вас, мем, коли саме цього ви боїтеся. Жінку як убивають, то тільки з одної причини.
— То ви вбили свою дружину?!
— Вона спала з моїм братом. А він ушився. Я зовсім не шкодую, що вбив її. Потіпасі туди й дорога. І по закону за це не тра б і садити, та мене посадили.
— Але... як же ви звідти вирвалися? Втекли? Чи вас помилували?
— Можна сказати й так — помилували.
Його густі сиві брови стяглись докупи, немов йому важко було нанизувати слово до слова.
— До шістдесят четвертого, коли сюди наскочив Шерман, я сидів у Мілледжвіллській в’язниці, і так усі сорок літ. Тоді начальник зібрав нас усіх, в’язнів, і каже, що йдуть янкі, палять і вбивають усіх. А я, коли й ненавиджу кого більше, як чорнопиких та жінок, то це янкі.
— Чому? Хіба вам... Хіба ви коли зналися з янкі?
— Ні, мем. Але я чув про них багато. Чув, що вони завше пхають носа до чужого проса. А я ненавиджу таких. Пощо їм було лізти до Джорджії, давати волю нашим чорнюкам, і палити наші хати, й різати нашу худобу? Так ото начальник і каже, що армії тра солдатів, дуже тра, і кожен з нас, хто піде до армії, дістане волю при кінці війни — коли вийде з неї живцем. Але нас, засуджених доживоття, тих, котрі за вбивство,— тих, каже начальник, армія не потребує. Нас мали перекинути до якоїсь іншої в’язниці. Але я сказав начальникові: я не такий, як більшість довічників. Я сиджу тільки за те, що вбив свою жінку, а її й тра було вбити. І я хочу битися з янкі. І начальник послухав мене й випустив з рештою в’язнів.
Він помовчав і кахикнув.
— Умгу. А кумедно-таки. Посадили мене в тюрму за вбивство, а тоді дали рушницю в руку й випустили на волю, щоб я ще навбивав. Воно то, правда, добра штука — знову стати вільним і ще з рушницею в руці. Ми, котрі з Мілледжвілла, добряче бились і вбивали... Хоча й наших доста полягло. І я не чув, щоб хто дезертував. А коли війна скінчилась, нам і дали волю. Я ось ногу втратив і око. Але не шкодую.
— Ох,— тільки й видихнула з себе Скарлет.
Вона спробувала пригадати, що чула про звільнених з Мілледжвіллської в’язниці в тій останній розпачливій спробі протистояти натискові Шерманової армії. Френк згадував про це на Різдво 64-го року. Що він тоді був казав? Але згадки її про той час були надто хаотичні. Вона знову відчула неймовірний жах тих днів, у вухах загриміли гарматні вибухи, перед очима посунула вервечка фургонів, з яких дорогою скапувала кров на червону землю, колоною відступала внутрішня гвардія — молоденькі курсанти й зовсім дітлахи, як Філ Мід, а також старі, як дядечко Генрі й дідок Меррівезер. І в’язні відступали; разом з ними помирати у присмеркову годину Конфедерації, замерзати в снігу й у сльоті останньої тієї кампанії в Теннессі.
На хвильку вона подумала: ну ж і дурень цей стариган, пішов воювати за штат, який забрав у нього сорок років життя! Джорджія забрала у нього молодість і зрілі літа за злочин, що в його очах зовсім не був злочином, а проте він доброхіть віддав ногу й око за Джорджію» На пам’яті у неї постали гіркі слова Рета ще з початку війни, коли він заявив, що ніколи не піде воювати за суспільство, яке зробило його вигнанцем. Та коли настала найбільша скрута, він таки пішов воювати за те саме суспільство, як-от і Арчі пішов. Їй здалося, що всі південці, високого походження чи низького, однакові сентиментальні дурні, для них якісь порожні слова дорожчі від їхньої власної шкури.