— Чому?
— Та тому, що насправді він помер ще тоді, коли генерал Лі капітулював. Ви знаєте людей такого крою. Він так і не зміг пристосуватись до нових часів і одне тільки знав — без угаву патякати про добрі давні дні.
— Невже всі старі люди однакові, Рете? — Їй пригадався Джералд і те, що Вілл сказав про нього.
— Зовсім ні! Ось хоча б, як для прикладу, ваш дядечко Генрі або цей старий суціга містер Меррівезер. Вони наче переродилися, відколи побували у внутрішній гвардії, і стають, як на мене, дедалі молодші й задерикуватіші. Сьогодні вранці я перестрів старого Меррівезера — він їхав У фургоні Рене й так запекло кляв коня, як уміє тільки погонич мулів. Він сказав мені, що помолодшав на десять років, відколи став роз’їжджати фургоном і вирвався з-під невістчиної опіки вдома. А ваш дядечко Генрі знаходить утіху в тому, щоб воювати з янкі в суді й поза судом, обороняючи вдів та сиріт від саквояжників — боюся, без ніякого гонорару. Якби не війна, він давно б уже вийшов у відставку й хукав на свій ревматизм. А тепер вони відмолоділи, бо можуть бути корисні людям, і відчувають це. І їм подобаються нові часи, які дають нагоду старим знову себе показати. Однак багато є таких, і то молодих віком, що почуваються, як мій батько або ваш. Вони не можуть і не хочуть пристосовуватись, і ось саме це і підводить мене до тієї неприємної теми, на яку я хотів поговорити з вами, Скарлет.
Цей раптовий поворот у розмові збив з пантелику Скарлет, і вона пробурмотіла:
— Що... що...— А подумки зітхнула: «О Господи! Таки не пронесло. Але, може, вдасться його власкавити?»
— Знаючи, яка у вас натура, мені б і не слід було покладатись на вашу правдивість, порядність і чесність у стосунках зі мною. Але я був такий дурний, що повірив вам.
— Я не розумію, про що ви.
— Гадаю, що розумієте. В усякому разі, вигляд у вас дуже винуватої. Коли я зовсім недавно, прямуючи сюди, проїздив Плющевою вулицею, знаєте, хто озвався до мене з-за живоплоту? Місіс Ешлі Вілкс! Звичайно, я зупинився, і ми трохи погомоніли.
— Справді?
— Атож, і з великою приємністю. Вона каже, що давно хотіла довести до мого відома, як високо цінує мою мужність, адже я пішов воювати за Конфедерацію, коли тій уже лишалося три чисниці.
— Оце ще нісенітниця! Меллі — просто дурна. Вона ж мало не померла тієї ночі через ваш героїчний вчинок.
— Тоді, гадаю, вона дійшла б висновку, що помирає в ім’я доброї справи. А коли я спитав, що вона робить в Атланті, вона глянула на мене з подивом — як це я не знаю? — і сказала, що вони тепер тут живуть, бо ви з ласки своєї зробили містера Вілкса компаньйоном на одному своєму тартаку.
— Ну то й що? — тільки й запитала Скарлет.
— А те, що, позичаючи вам гроші на придбання тартака, я поставив певну умову, з якою ви погодились, а саме: що ці гроші не буде використано на Ешлі Вілкса.
— Ви ображаєте мене. Позичку я вам сплатила, тартак — це моя власність, і що я роблю з ним, нікого не обходить.
— А скажіть, будьте ласкаві, звідки ви дістали гроші, щоб повернути мені позичку?
— Та звісно — з продажу пиляного лісу.
— Але ж продавати його ви могли тільки завдяки тому, що позичив вам гроші для початку. Так слід розуміти ваші слова. Отож і виходить, що мої гроші пішли на підтримку Ешлі. Ви — жінка, яка не має і краплини честі, і якби ви не повернули мені позички, я з превеликою насолодою стягнув би її з вас, а якби ви не спромоглися заплатити, вашу маєтність продали б із Публічного торгу.
Він говорив це досить невимушено, але очі у нього гнівно виблискували.
Скарлет спробувала перевести бойові дії на ворожу територію.
— А чому ви так люто ненавидите Ешлі? Хтось би подумав, що ви ревнуєте до нього.
Ледь сказавши це, вона прикусила язика, злякавшись, що дозволила собі таке бовкнути, бо Рет відкинув голову назад і так розреготався, аж їй зробилося не по собі.
— То ви не тільки безчесна, а ще й самовпевнена,— сказав він.— Вам і досі здається, що ви перша красуня в окрузі, ге? Ви все ще думаєте, що ви найбільша лагоминка серед дівчат і що кожен чоловік, побачивши вас, мусить закохатись до нестями.