— Ну й дурні,— відказала Скарлет.— На все свій час. Коли я матиму досить грошей, то теж буду мила, всім на втіху. Така стану лагідна, що куди там. Тоді я зможу собі це дозволити.
— Зможете — але тоді вже не вийде. Викинутий за борт вантаж діставати назад нелегко, а якщо це й вдається, все одно він уже безнадійно зіпсований. І боюся, що коли ви знайдете за можливе втягти назад у човен викинуту честь, доброту й милосердя, виявиться, що у воді вони дуже змінилися і, на жаль, втратили свою красу й привабливість.
Він раптом підвівся і взяв капелюха.
— Ви вже йдете?
— Так. А ви не раді? Залишаю вас на самоті з рештками сумління.
Він помовчав і подивився на дитину, тоді простяг їй пальця, за який мала зразу й вхопилася.
— Френк, мабуть, трохи не лусне, так пишається?
— Та звісно.
— І, мабуть, уже снує плани на майбутнє для дочки?
— Та ви ж знаєте, які нерозсудливі чоловіки, коли йдеться про їхніх дітей.
— Ну тоді перекажіть йому...— почав Рет і примовк на хвильку, а на обличчі в нього з’явився якийсь дивний вираз.— Перекажіть, що коли він хоче, щоб ці його плани здійснилися, нехай частіше сидить вдома ввечері.
— Що ви цим хочете сказати?
— Тільки те, що сказав. Перекажіть йому, щоб сидів удома.
— Ой, який же ви підлий! Натякати на те, що бідний Френк...
— Ох-хо-хо, Боже милий! — Рет зайшовся розкотистим сміхом.— Я зовсім не мав на думці, що він бігає по жінках! Щоб Френк! О Боже милий!
І все ще сміючись, він рушив сходинками з ганку.
Розділ XLIV
Березневий день був вітряний і холодний, і Скарлет, їдучи Декейтерською дорогою на тартак до Джонні Геллегера, підтягла повстину аж під пахви. Самотні роз’їзди були тепер небезпечні, і вона це знала,— небезпечніші навіть, ніж раніше, бо негри вже зовсім відбилися від рук. Як Ешлі й передбачав, з біса дорого довелося розплачуватись за те, що законодавчі збори штату відмовилися ратифікувати оту поправку. Категорична відмова прозвучала як поличник знавіснілій Півночі, і відплата не забарилася. Північ затялася силою нав’язати штатові виборче право для негрів, отож Джорджію оголосили заколотницьким штатом і запровадили тут найсуворіший військовий стан. Статус штату як такого скасували, і Джорджія разом з Флоридою та Алабамою була перетворена на «Військову округу № 3» під командуванням федерального генерала.
Якщо й перед цим життя було непевне й небезпечне, то тепер воно стало удвічі тяжчим. Військові приписи, які здавалися дуже суворими торік, тепер сприймалися як щось вельми помірковане у порівнянні з новими приписами з-під руки генерала Попа. Майбутнє з перспективою переходу влади до негрів в очах білих виглядало темним та безнадійним, поразка й власна безпорадність робили їх пригніченими, як ніколи. Тоді як негри навпаки: вони почали усвідомлювати, що їхня вага тепер більшає, і, відчуваючи за собою підтримку війська янкі, трималися дедалі зухваліше. Ніхто не почувався перед ними в безпеці.
У ці неспокійні й страшні часи страх опосів і Скарлет, але він не позбавив її рішучості, і вона все так само роз’їжджала одна з Френковим пістолетом, застромленим за обшивку брички. У думках вона безперестану кляла законодавчі збори, що накликали на них ще більше лихо. Ну й що дала ця бравада, цей жест, який називають таким мужнім? Від того тільки погіршало.
Під’їжджаючи ближче до стежки, що поміж голих дерев слалася вниз до струмка, над яким було так зване Наметище, Скарлет прицмокнула на коня, щоб жвавіше біг. Їй щоразу ставало трохи страшнувато, коли вона проминала це нагромадження брудних і гидких наметів, які недавно ще служили військовим, та валькованих халуп. Ця місцина мала найлихішу славу в Атланті й околиці, бо в цьому баговинні селилися безпритульні негри, чорні повії та й дехто з білих злидарів, найнеприкаяніші з них. Подейкували, що тут знаходили собі сховок чорні й білі злочинці, і солдати-янкі саме сюди передусім навідувалися, коли їм треба було когось знайти. Стрілянина й різанина траплялися тут так часто, що власті майже ніколи не розслідували таких випадків, а полишали мешканцям селища самим залагоджувати свої непевні стосунки. Неподалік у лісі стояла гуральня, де гнали з кукурудзи дешеву горілку, і ввечері над струмком на всі боки розлягався п’яницький вереск та лайка.
Навіть янкі визнавали, що це місце чумне і що його треба б знести, але ніяких заходів до цього не вживали. Городяни Атланти й Декейтера, змушені послуговуватись цією дорогою, голосно висловлювали своє обурення. Чоловіки, проїжджаючи повз Наметище, витягали пістолети з кобур, а пристойні жінки ніколи з доброї волі не їздили тут, навіть під захистом своїх чоловіків, бо при дорозі звичайно сиділи п’яні шльондри й вигукували всякі соромітні слова та образи.