— Люди такі схудлі. Ти їх добре годуєш? Бог свідок, я на харчі для них видаю стільки грошей, що вони мали б розпастись, як кабани вгодовані. Того місяця на саме борошно й свинину пішло тридцять доларів. Що ти їм даєш на вечерю?
Вона підійшла до кухонної буди й зазирнула всередину. Гладка мулатка, схилена над іржавою старою плитою, побачивши Скарлет, випросталась і ледь присіла в уклоні, тоді знов заходилася помішувати в казані, де варився чорний горох. Скарлет знала, що Джонні живе з цією мулаткою, але воліла пропускати це повз увагу. Окрім того чорного гороху та кукурудзяного коржа на сковороді, нічого їстивного тут не було.
— Оце й усе, що ти маєш для цих людей?
— Усе, мем.
— А до гороху ти не додаєш боковини?
— Ні, мем.
— То ти вариш його без м’яса? Але ж голий горох несмачний. Він зовсім не поживний. А чому в тебе м’яса нема?
— Місте’ Джонні, він каже, що ні до чого класти боковину.
— Зараз же заправ горох свининою. Де у тебе лежать харчі?
Мулатка наполохано крутнула очима в бік маленької комірчини в кутку, і Скарлет шарпнула врозтяж її дверцята. Там вона побачила на підлозі відкрите барильце з кукурудзяним борошном, мішечок пшеничного борошна, фунт кави, трохи цукру, галоновий глек сорго й дві шинки. Одна шинка, тільки нещодавно закопчена, лежала на полиці, від неї було відбатовано всього яких два шматочки. Скарлет у нестямі обернулася до Джонні Геллегера і перехопила його погляд, сповнений холодної злості.
— А де п’ять мішків білого борошна, що я прислала минулого тижня? І мішок цукру та кави? І ще я прислала п’ять шинок, десять фунтів боковини й бозна-скільки бушелів ямсу та ірландської картоплі. Де все це? Ти не міг усього спожити за один тиждень, навіть якби годував їх і п’ять разів на день. Ти продав це все! Ось що ти зробив, злодюго! Продав мої поживні харчі й грошики поклав собі до кишені, а цих людей годуєш сушеним горохом і кукурудзяниками. Не диво, що вони такі худющі. Одійди-но!
Вона проскочила повз нього в двері.
— Гей ти, той, що скраю!.. Так, ти! Ходи сюди!
В’язень підвівся і незграбно продибуляв до неї. Кайдани його подзенькували, і Скарлет побачила, що голі кісточки у нього натерті заліззям до крові.
— Коли ви востаннє їли шинку?
Чоловік мовчки тупився в землю.
— Та кажи-бо!
Той і далі стояв мовчазний і похнюплений. Нарешті він підвів очі, благально зиркнув Скарлет у лице й знову опустив погляд.
— Що, боїшся сказати? Так ото йди до комірчини й візьми з полиці шинку. Ребекко, дай йому ножа. Забери шинку надвір і там поділитесь між собою. А ти, Ребекко, приготуй їм трохи коржів та кави. І не шкодуй сорго. Тільки швиденько, щоб я бачила, як ти приготуєш.
— Але це борошно й кава місте’ Джонні, його власні,— перелякано промурмотіла Ребекка.
— Містера Джонні, де б пак! Шинка, мабуть, теж його власна. Роби, що тобі велено. Ну, не барись! А ти, Джонні Геллегер, пройди зі мною до брички.
Вона перетнула замотлошений двір і сіла в бричку, з похмурим задоволенням спостерігши тим часом, як в’язні накинулися на шинку, пожадливо шматуючи м’ясо й запихаючи до рота. Вони наче боялися, що його ось-ось відберуть у них.
— Ну, ти й погань, якої пошукати! — скипіла Скарлет на Джонні, що став біля колеса, збивши капелюха з вузького лоба на потилицю.— Розплатишся зі мною за всі вкрадені харчі. Віднині я буду привозити припаси кожен день, а не замовлятиму раз на місяць. Тоді ти не зможеш мене ошукувати.
— Але мене вже тут не буде.
— Ти що, збираєшся кидати роботу?
Ту мить у Скарлет мало не зірвалося з язика: «Ну й чеши звідси, полотном дорога!» — однак холодна рука розважливості стримала її. Що вона робитиме, як Джонні забереться геть? Тепер тартак дає деревини вдвічі більше, ніж за Г’ю. А ще ж вона якраз дістала велике замовлення, найбільше за весь час, і до того ж невідкладне. Цей ліс будь-що-будь треба доправити до Атланти. І якщо Джонні покине роботу, де вона знайде іншого управителя?
— А й кидаю. Ви настановили мене сюди на повну відповідальність і сказали, що хочете тільки одного: щоб я давав якомога більше деревини. Ви тоді не казали мені, як тут справлятись, і я не збираюся тепер про це у вас питати. Як я виробляю тут стільки деревини — вас не стосується. Ви не можете нарікати, що я не виконую угоди. Я даю вам прибутки і відробляю свою платню, ну й дещо зверх того собі маю. А тут ви приходите, встряєте до всього, розпитуєте, підриваєте мій авторитет у цих людей. Як тепер мені вимагати від них роботи? І чим це їм зашкодить, коли котрогось там відшмагаю? Цим ледацюгам ще й не так треба. Що з того, що їх не відгодовують і з ними не панькаються? Вони нічого кращого й не варті. Отож або ви глядітимете свого діла, а я свого, або я сьогодні ж забираюся відси.