Його гостре маленьке личко було ще твердіше, ніж будь-коли, і Скарлет трохи розгубилася. Як їй бути, коли він сьогодні-таки й кине роботу? Не може ж вона сидіти тут цілу ніч і стерегти в’язнів!
Це її вагання явно проступало у неї в очах, бо вираз обличчя у Джонні трохи змінився, став не такий уже затятий. А коли він заговорив, у голосі почулися примирливі нотки.
— Вже пізно, місіс Кеннеді, і вам пора додому. Ми не будемо сваритись через ці дрібні непорозуміння, ге ж? Скажімо, ви стягнете десять доларів з моєї платні за наступний місяць, і ми квити.
Скарлет мимохіть перевела погляд на гурт бідолах, що захланно пожирали шинку, і подумала про недужого в холодній халупі. Треба-таки здихатися Джонні Геллегера. Він злодюга й нелюд. Хто й зна, як він поводиться з в’язнями, коли її нема близько. Хоча все-таки він спритник, а вона, Бог свідок, якраз такого й потребує. Ні, не можна зараз його вигнати. Він же робить для неї гроші. Вона просто має простежити, аби в’язні діставали з харчів усе, ідо належиться.
— Я вирахую з твоєї платні двадцять доларів,— заявила вона.— А вранці приїду, і ми ще про це поговоримо.
Скарлет підібрала віжки. Але вона знала, що ні завтра, ні післязавтра ніяких подальших розмов про це не буде. Вона знала, що на цьому питання вичерпалось, і знала, що й Джонні це знає.
Скарлет їхала путівцем, що виводив на Декейтерську дорогу, і в душі у неї сумління боролося з жагою грошей. Вона розуміла, що не годиться віддавати людські життя на поталу цьому коротунові-недолюдку. Якщо він доведе когось із них до смерті, провина рівною мірою впаде і на неї, бо ж вона тримала його й тоді, коли дізналась, який він жорстокий. Але, з другого боку... з другого боку, і злочинцями нема чого людям робитись. Якщо вони переступили закон і на цьому попалися, то так їм і треба. Це почасти знімало тягар з її сумління, хоч поки вона їхала дорогою, понурі виснажені обличчя в’язнів знов і знов поставали у неї перед очима.
«А, подумаю про них опісля»,— вирішила вона і, заславши цю думку в глухий закуток своєї пам’яті, захряснула за нею двері.
Сонце вже зайшло, і ліс навколо почала огортати пітьма, коли Скарлет доїхала до закруту дороги над Наметищем. З настанням сутінок відчутно постуденіло, а у темній лісовій гущині розгулявся холодний вітер, і було чути, як потріскує голе гілля й шелестить сухе листя. Вона ніколи не бувала такої пізньої пори сама за містом, і її доймала тривога, хотілось швидше опинитися вдома.
Оскільки Здорованя Сема ніде не було видно, Скарлет зупинила бричку й занепокоєно подумала, чому його нема, чи не схопили його янкі. Аж це почулася чиясь хода на стежці від Наметища, і Скарлет полегшено зітхнула. Ну, вона вже вибештає Сема, що змусив її чекати!
Але з-за повороту з’явився зовсім не Сем.
З’явилися двоє: обшарпаний довготелесий білий і приземкуватий негр з плечима й грудьми, як у горили. Скарлет блискавично уперіщила віжками коня й вихопила пістолет Кінь був рушив трюхцем, та враз настрахано сахнувся вбік, коли білий скинув угору руку.
— Чи не маєте чвертака, пані? — озвався білий.— Я страшно голодний.
— Геть з дороги! — кинула Скарлет по змозі твердішим голосом.— Нема в мене грошей. Н-но!
Раптовим швидким рухом білий схопив коня за вуздечку.
— Стягуй її! — гукнув він негрові.— Гроші в неї, мабуть, за пазухою!
Те, що сталось далі, здалося Скарлет кошмарним сном: так швидко все діялося. Вона піднесла руку з пістолетом, але інстинкт стримав її від пострілу в білого, бо ж можна було ненароком поцілити коня. Та коли до брички підскочив негр з хижим вищиром на чорному обличчі, вона пальнула в нього. Влучним був постріл чи ні, вона так і не побачила, але вже за мить їй так стисли руку, аж хряснуло в зап’ястку й пістолет випав з долоні. Негр був уже поруч — так близько, що брудний сморід вдарив їй у ніздрі,— і почав стягувати її з брички. Вільною рукою вона несамовито боронилась і дряпала йому лице, а він лапою сягнув їй до горла, шарпнув корсета й роздер усе трохи не до пояса. І вже чорна рука шамотіла в неї між грудьми, а її пойняли такий жах і відраза, як ще зроду не було, і вона заверещала не своїм голосом.