— Заткай їй пельку! Тягни вниз! — гаркнув білий, і чорна долоня мацнула її по обличчю, затуляючи рота. Вона щосили куснула ту долоню й знову заверещала, і крізь свій вереск почула, як білий лайнувся, і здогадалася, що на темній дорозі з’явився хтось третій. Чорна долоня відпустила їй рота, й нападник відскочив геть, рятуючись від Здорованя Сема.
— Їдьте, міс Скарлет! — гукнув Сем, що зчепився з чорним бандюгою, а Скарлет, тремтячи й схлипуючи, вхопила віжки й батіг і огріла ними коня. Кінь рвонувся бігти, і вона відчула, як колеса проїхали по чомусь м’якому й пружному. Це серед дороги лежав білий, що його збив з ніг Сем.
Знетямлена від жаху, вона шмагала й шмагала коня, і той мчав таким чвалом, що бричку немилосердно гойдало з боку на бік. Хоч яка нажахана, Скарлет, однак, розчула тупіт ніг іззаду і вйокнула на коня щоб біг швидше. Якщо це чорне мавписько знов на неї накинеться, вона помре ще до того, як воно її схопить.
Ззаду почувся голос:
— Міс Скарлет! Стійте!
Не зупиняючи коня, все ще тремтячи, вона оглянулась і побачила, як за нею по дорозі біжить Здоровань Сем, розмірено орудуючи довгими ногами, наче поршнями. Коли Сем надбіг, вона натягнула віжки, і він гепнувся в бричку, тілищем своїм притиснувши її на крайчик сидіння. Патьоки поту й крові спливали у нього по обличчю, коли він, відхекуючись, видушив з себе:
— Вам нічо’ не зробили? Не скалічили?
Вона не могла навіть відповісти, але помітивши, як він зиркнув у її бік і зразу одвів погляд, збагнула, що це ж у неї все роздерто аж до пояса, і видно голі груди й корсет. Тремтячою рукою вона стягла докупи кінці розірваної блузки і, схиливши голову, зайшлася риданням.
— Дайте-но їх мені,— сказав Сем, беручи в неї з рук віжки.— Н-но, гайда, конячко!
Цвьохнув батіг, і переляканий кінь рвонув шаленим клусом, ризикуючи щомить звалити бричку в канаву.
— Маю надію, я не вбив цього чорно’ бабуїна. Але приглядатись не було коли,— мовив він, відсапуючись.— Та як він вам що заподіяв, міс Скарлет, я вернуся й доб’ю його.
— Ні... ні... швидше їдьмо,— тільки й схлипнула Скарлет.
Розділ XLV
Коли того вечора Френк відіслав її з тітонькою Туп і дітьми до Мелані, а сам кудись поїхав верхи з Ешлі, Скарлет насилу стримала себе від обурення й образи. Та як він міг саме сьогодні вибиратися на якісь там політичні сходини?! Теж мені — політичні сходини! І саме той вечір, коли на неї напали, коли з нею бозна-що могло статись! Який же він нечулий, який себелюбний! Та й взагалі він усе це сприйняв непрощенно спокійно — мовчки собі дивився, як Сем вносив її заплакану в дім, яка у неї була розпанахана до пояса сукня. І навіть жодного разу не смикнув себе за бороду, поки вона з плачем розповідала про свою пригоду. Він тільки й того, що запитав лагідно: «Любчику, тобі заподіяли шкоду... чи лише налякали?»
Гнів і сльози не давали їй змоги говорити, тож за неї відповів Сем — що вона просто злякалася.
— Як я підбіг, вони ті’ки встигли сукню їй роздерти.
— Ти добрий хлопець, Семе, і я не забуду того, що ти врятував міс Скарлет. Коли я щось можу для тебе зробити...
— Так, сер, ви можете — відішліть мене до Тари, так швидко, як ті’ки мога. За мною-бо янкі полюють.
Френк і цю заяву вислухав спокійно й не став нічого розпитувати. Вигляд у нього був такий самісінький, як і тієї ночі, коли в двері до них постукав Тоні — так наче це була суто чоловіча справа, яку треба залагоджувати без зайвих слів та емоцій.
— То йди сідай у бричку. Я скажу Пітерові, щоб довіз тебе до Раф-енд-Реді, там ти ніч перебудеш у лісі, а вранці сядеш на поїзд до Джонсборо. Так буде безпечніше... А ти, любчику, перестань плакати. Все вже минулось, і нічого небезпечного з тобою не сталося. Міс Туп, ви не могли б дати мені нюхальної солі? Ти ж, Мамко, принеси міс Скарлет келишок вина.
Скарлет не витримала й знов ударилася в сльози, цього разу з обурення. Їй хотілося чути слова втіхи, прокляття, погрози помститись. Вона навіть згодна була, щоб Френк насварив її, сказав, що саме про це він і попереджав її — та будь-що краще, аніж ця його невразливість, вдавання, ніби небезпека, яка їй загрожувала, то пуста дрібничка. Звичайно, він був лагідний з нею і дбайливий, але все-таки тримався якось відчужено, наче мав поважніший клопіт у голові.
А цим поважнішим клопотом, як виявилося, були всього-на-всього якісь там політичні сходини!
Вона ледве вухам своїм повірила, коли Френк сказав їй перевдягтись в іншу сукню, бо він одведе її на вечір до Мелані. Він мусив би зрозуміти, що після такого тяжкого випробування вона не має ніякої охоти сидіти весь вечір у Мелані: перевтомлена, з напруженими до краю нервами, вона хоче тільки лягти в ліжко, вкритися ковдрою, відігрітись, приклавши гарячу цеглину до підошов, випити гарячого пуншу, щоб отямитись від пережитих страхів. Якби він справді любив свою жінку, ніщо не присилувало б його кинути її у цей вечір. Френк повинен був би лишитися вдома, тримати її за руку й без кінця повторювати, що він не пережив би, якби з нею щось сталося. Хай-но він вернеться додому й вони зостануться вдвох, вона йому все це й викладе.