У віталеньці Мелані було так само мило, як і завжди тими вечорами, коли Френк та Ешлі вибиралися кудись, а жінки сходилися разом і шили. В каміні палахкотів вогонь, і кімната була тепла й затишна. Лампа на столі кидала спокійне жовте світло на чотири гладенько зачесані голови, схилені над шитвом. Чотири сукні скромними складками спадали додолу, восьмеро маленьких ніжок граційно стояли на низеньких ослінчиках. З відчинених дверей долинало розмірене дихання Вейда, Елли і Бо. Біля каміна спиною до вогню сидів на стільці Арчі з тютюном за щокою і щось старанно вирізав з оцупка дерева. Цей нечупарний кучматий стариган і четверо ошатних вишуканих дам становили такий разючий контраст, якби ото поряд з чотирма кішечками вмостився на сторожі злючий пес.
Мелані своїм лагідним голосом, в якому пробивалось обурення, викладала нескінченну історію про черговий вибрик «Дам-арфісток». Не знайшовши порозуміння з «Чоловічим хором» щодо програми майбутнього виступу, вони діждалися сьогодні вдень Мелані й заявили про намір взагалі вийти з «Музичного гуртка». Мелані мусила докласти чимало свого дипломатичного хисту, поки переконала їх утриматись від такого кроку.
Скарлет, украй виснажена, ледь-ледь не вигукнула: «Та хай їм чорт, цим „Дамам-арфісткам“!» їй кортіло поділитися своїми власними страхами й переживаннями. Її поривало розповісти в усіх подробицях, щоб, вихлюпнувши на них свій страх, самій від нього звільнитися. Хотілося похвалитись, як мужньо вона повелася, і тим самим переконати себе, що так і справді було. Але щоразу, коли вона починала про це говорити, Мелані спритно переводила розмову в інше, безпечніше річище. Скарлет це дратувало просто нестерпно. Всі вони такі самі поганючі, як і Френк!
Як вони можуть лишатись такими спокійними й незворушними, коли вона ледве уникла страшної долі? Та хоча б з елементарної чемності дали їй змогу виповісти те, що тяжіло в неї на душі!
Передвечірня пригода вибила її з колії куди більшою мірою, ніж вона хотіла це визнати навіть сама перед собою. Кожен раз, як в її пам’яті зринало зловісне чорне обличчя, втуплене в неї з присмеркового лісу, її починало бити дрібним дрожем. Коли вона думала про ту чорну долоню на своїх персах і уявляла, що сталося б, якби не нагодився Здоровань Сем, то ще нижче нахиляла голову й аж заплющувала очі. І чим довше мовчки сиділа в цій сповненій супокою кімнаті, силкуючись шити й вслухатися в голос Мелані, тим більше напружувались у неї нерви. Здавалося, ось-ось вони луснуть з тоненьким дзенькотом, як натягнена струна у банджо.
Її дратувало чиркання ножа в руках Арчі, і вона докірливо глянула на нього. Раптом їй стало дивно, чого він взагалі сидить тут з цим своїм шматком дерева. Звичайно в ті вечори, коли на нього покладався обов’язок охоронця, він собі простягався на канапі й засинав, хропучи так відчайдушно, що довга його борода при кожному віддиху смикалася вгору. Ще дивніше було, що ні Мелані, ні Індія навіть не натякнули йому, аби постелив на підлозі газету й не розтрушував на всі боки стружку. Він уже встиг добряче насмітити на килимку перед каміном, а вони начебто нічого не помічали.
Саме ту хвилину, як Скарлет дивилася на Арчі, він нараз обернувся до вогню і з такою силою сплюнув тютюнову жуйку, аж Індія, Мелані й Туп підскочили, наче від вибуху снаряду.
— І конче треба так гучно плювати? — скрикнула Індія голосом, що мало не зірвався з обурення. Скарлет здивовано перевела на неї очі: вона ж завжди вміла тримати себе в руках!
Арчі незворушно витримав погляд Індії:
— Знацця треба,— холодно відказав він і знову сплюнув.
Мелані глянула на Індію ледь нахмурено.
— Я завжди була така рада, що мій любий татусь не жував тютюну,— почала Туп, і Мелані, спохмурнівши трохи більше, озвалася до старої такими словами, яких Скарлет ніколи від неї не чула:
— Облиште-бо, тітонько! Це зовсім нетактовно.
— Ти диви! — Туп опустила своє шитво на коліна й ображено скривила рота.— Не розумію, яка це вас усіх муха сьогодні вкусила. Ви з Індією такі нервові, такі дражливі, що й не знати.