— Та замовкни, Індіє! — вигукнула Мелані.
— Ні, нехай говорить! — скрикнула Скарлет.— Мені це навіть цікаво. Я давно знаю, що вона мене ненавидить, тільки з неї надто велика лицемірка, щоб у цьому зізнатись. А сама, якби мала певність, що цим когось привабить, розгулювала б вулицями гола від ранку до ночі.
Індія зірвалася на ноги, пласке її тіло аж тіпалося від завданої образи.
— Я й справді тебе ненавиджу,— сказала вона, чітко вимовляючи слова, хоч голос її і тремтів.— Але не тому я мовчала, що лицемірила. Ти цього неспроможна збагнути, бо тобі чужа... елементарна пристойність і вихованість. Це тому, що як ми всі не триматимемося разом, не притлумимо свою дрібну неприязнь, нам не вистояти проти янкі. Але ти... ти... ти все зробила, щоб принизити гідність чесних людей... ти стала працювати й осоромила цим свого порядного чоловіка, давши привід янкі та всяким покидькам глузувати з нас, мовляв — де та наша шляхетність! Янкі ж не знають, що ти не з нашого кола й ніколи до нього не належала. Їм не вистачає глузду зрозуміти, що в тобі й не було ніякої шляхетності. І коли ти роз’їжджаєш по лісах, наражаючи себе на небезпеку, то тим самим підбурюєш чорних і білих голодранців нападати на всіх добропорядних жінок у місті. І це ж через тебе ризикують життям наші чоловіки, бо вони мусять...
— Боже мій, Індіє! — вигукнула Мелані, і Скарлет, хоч і яка вона була розпалена гнівом, вразило, що та всує згадала Бога.— Замовкни! Вона ж не знає і... замовкни! Ти дала слово...
— Ой дівчата! — розгублено озвалася, тремтячи губами, міс Дріботуп.
— Чого я не знаю? — Скарлет у нестямі схопилася на ноги і стала перед Індією, яка аж пашіла ненавистю, та Мелані, яка благально дивилася на свою зовицю.
— Ну й квочки! — раптом зневажливо кинув Арчі. І не встиг ніхто дорікнути йому, як його сивувата голова шарпнулася вгору, й він умить скочив на ноги.— Хтось іде. Це не містер Вілкс. Ану цитьте!
Голос його прозвучав по-чоловічому владно, і жінки тут-таки примовкли — розлюченість їхня в одну мить спала, коли Арчі прошкультигав до дверей.
— Хто там? — спитав він ще до того, як прибулець постукав у двері.
— Капітан Батлер. Відчиніть.
Мелані так прудко майнула через вітальню, що криноліни її звійнулися вгору й відкрили панталони до колін, а Арчі не встиг і за ручку дверей узятись, як вона вже шарпнула їх навстіж. На порозі став Рет Батлер — чорний капелюх з обвислими крисами був низько насунутий на очі, полами його пелерини лопотів рвучкий вітер. Цим разом він уперше забув про добрі манери, бо й капелюха не скинув, і не привітався. Він дивився тільки на Мелані й без ніяких вступних слів запитав:
— Де вони? Кажіть хутко. Це питання життя й смерті.
Скарлет і Туп, наполохані й розгублені, в подиві глянули одна на одну, а Індія, мов кощава стара кицька, метнулася до дверей і стала обік Мелані.
— Нічого йому не кажи! — запально вигукнула вона.— Він вивідач, пристібай!
Рет не сподобив її навіть поглядом.
— Швидко, місіс Вілкс! Може, ще не пізно.
Мелані стояла, мов скам’янівши зі страху, й тільки дивилась йому в обличчя.
— Що в біса...— почала Скарлет.
— Стуліть рота! — коротко кинув їй Арчі.— І ви теж, міс Меллі. Геть відси, чортів пристібаю!
— Ні, Арчі, ні! — скрикнула Мелані й поклала тремтячу руку Ретові на плече, мовби захищаючи його перед Арчі.— Що сталося? Звідки... звідки ви знаєте?
На смуглявому обличчі Рета нетерплячка змагалася з чемністю.
— Боже милий, місіс Вілкс, та їх підозрюють від самого початку... тільки вони досить мудро трималися... до сьогоднішнього вечора! Звідки я знаю? Я сьогодні грав у покер з двома п’яними капітанами-янкі, і вони вибовкали. Янкі знають, що цю ніч буде колотнеча, і вже наготувалися. Ці дурні самі вскочили в пастку.
На мить здалося, що Мелані хитнулась, як від важкого удару, але Рет вчасно підхопив її під пахви й не дав упасти.
— Не кажи йому нічого! Він хоче винюхати в тебе! — закричала Індія, бликаючи очима на Рета.— Чи ж він не казав, що був сьогодні з офіцерами-янкі?
Та Рет і цим разом не глянув на неї. Очі його були невідривно втуплені в побіліле обличчя Мелані.
— Скажіть мені. Куди вони поїхали? У них є певне місце, де вони сходяться?
Попри свій страх і розгубленість, Скарлет встигла помітити, що ніколи ще не бачила у Рета такого непроникного обличчя, як зараз, але Мелані явно угледіла в ньому щось інше, щось таке, що викликало довіру. Вона вивільнилась від руки, яка її підтримувала, і спокійно сказала, хоч голос її й тремтів:
— Над Декейтерською дорогою неподалік Наметища. Вони сходяться в погребі на колишній Саллівеновій плантації,— отій, що напівзгоріла.