— Дякую. Я поспішу. Коли янкі сюди прийдуть, ви нічого не знаєте.
Ту ж мить чорну його пелерину поглинула ніч, він зник так блискавично, наче й не був тут,— тільки гравій зашурхотів та шалено зацокотіли копита, коли кінь рвонув учвал.
— Сюди янкі йдуть? — скрикнула Туп, і дрібні її ніжки підкосились, а тіло безвладно простяглося на канапі — вона була занадто вражена страхом, щоб навіть заплакати.
— Та що тут коїться? Що він мав на увазі? Якщо ти мені не скажеш, я збожеволію! — Скарлет схопила Мелані за плечі й так рвучко шарпнула, наче хотіла витрусити з неї відповідь.
— Що він мав на увазі? А те, що з твоєї вини, можливо, вже загинули Ешлі й містер Кеннеді! — в голосі Індії разом з нотками смертельного страху звучала й зловтіха.— Перестань шарпати Меллі. Вона й так ледь жива.
— Та ні, зі мною все добре,— прошепотіла Мелані, хапаючись за спинку стільця.
— Боже мій, Боже мій! Нічого не розумію! Ешлі загинув? Та скажіть же мені, ради Бога!..
Скрипучий, як іржаві завіси на дверях, голос Арчі урвав бідкання Скарлет.
— Сідайте! — наказав він.— І візьміть до рук шитво. Шийте, наче нічого не сталося. Ці янкі, може, пасуть цей дім ще зо дня. Кажу — сідайте й шийте.
Тремтячи з переляку, жінки скорилися, навіть Туп узяла ослаблими руками шкарпетку, а очі її, широко розплющені, як у наполоханої дитини, запитливо перебігали з обличчя на обличчя.
— Де Ешлі? Що з ним таке, Меллі? — скрикнула Скарлет.
— А де твій чоловік? Це тебе не цікавить? — Блідаві очі Індії злостиво побликували, а руки жмакали й розпростували подертого рушника, який вона збиралася лагодити.
— Індіє, я тебе прошу! — Мелані спромоглася нарешті на мову, однак її побіліле тремтяче обличчя і зболені очі виказували, як тяжко це їй далося.— Скарлет, нам, певно, слід було б тобі сказати, але... але... ти так багато пережила сьогодні, що ми... що Френк думав... і ти завжди була така упереджена проти клану...
— Клану?
Скарлет повторила це слово, ніби вперше почула його й не розуміла, що воно значить, а тоді аж скрикнула:
— Клан! Але ж Ешлі не в клані! І Френк не може там бути! Він же обіцяв мені!
— Звісно, і містер Кеннеді в ку-клукс-клані, і Ешлі, й усі чоловіки, яких ми знаємо! — вигукнула Індія.— В них же є чоловіча гордість, чи ж не так? Вони — білі й південці. А ти пишатися мала б своїм чоловіком, а не змушувати його крадькома вибиратись, наче він чинить щось нице і...
— І ви всі це знали, а я ні...
— Ми боялися, це виведе тебе з рівноваги,— знічено сказала Мелані.
— Так от куди вони їздять, коли кажуть, що в них політичні сходини! Та він же обіцяв мені! А тепер прийдуть янкі й заберуть мої тартаки, і крамницю, і посадять його в тюрму... Але ж на що таке натякав Рет Батлер?
Індія вкрай налякано перезирнулася з Мелані. Скарлет зірвалася з місця, жбурнувши геть шитво.
— Якщо ви не скажете мені, я поїду в місто й сама дізнаюся. Перепитаю всіх до одного й таки дізнаюся.
— Сідайте,— кинув їй Арчі, наче припнувши до місця єдиним своїм оком.— Я вам скажу. Сьо’дні ви гасали де не треба й, на своє лихо, вскочили в халепу, тож тепер містер Вілкс, і містер Кеннеді, й інші чоловіки вибралися вбити цього негра й білого, як їх знайдуть, і зрівняти з землею все Наметище. І коли цей пристібай сказав правду, янкі пронюхали щось чи то запідозрили й послали солдатів туди у засідку. І наші вскочили в пастку. А коли цей Батлер сказав неправду, й він шпигун, і помчав, щоб виказати їх янкі, наші однак загинуть. Та коли він їх викаже, я його вб’ю, нехай це буде, може, останній мій вчинок у житті. А як вони й не загинуть, то однак муситимуть драпанути до Техасу, зачаїтися там і, може, повік уже сюди не вернутись. І все через вас, ваші руки в їхній крові.
Замість страху на обличчі Мелані проступив гнів, коли вона побачила, що Скарлет почала усвідомлювати, в чому справа, і що її проймає жах. Вона підвелась і поклала руку Скарлет на плече.
— Ще слово, і ви покинете цей дім, Арчі,— суворо сказала вона.— Скарлет у цьому не винна. Вона просто робила... робила те, що вважала за потрібне. І наші чоловіки теж роблять те, що вважають за потрібне. Всі люди повинні робити те, що їм треба робити. Ми не всі думаємо однаково, і не всі чинимо однаково, тож не годиться... міряти інших своєю міркою. І як можете ви обоє, ви й Індія, казати такі жорстокі слова, коли її чоловік, та й мін, можливо... можливо...
— Тс-с! — тихо урвав її Арчі.— Сядьте, мем. Кінський тупіт.
Мелані сіла на стільця, взяла сорочку Ешлі і, понуривши голову, почала механічно відривати мереживні оборки й змотувати в клубок.