Копита цокотіли вже виразніше — верхівці наближалися до будинку. Побрязкували вудила, порипувала шкіра, звучали людські голоси. Коли цокіт копит завмер біля східців, чийсь голос, заглушивши інші, дав команду, і стало чути, як хтось затупотів круг будинку до тильного ганку. Тим, хто сидів у вітальні, здавалося, що тисячі ворожих очей дивляться на них крізь незашторене фасадне вікно, і вони, завмираючи від страху, посхиляли голови й заходилися орудувати голками. У Скарлет серце калатало в грудях: «Я вбила Ешлі! Я його вбила!» І в цю нестямну хвилину вона навіть не подумала, що й Френка вона, можливо, вбила. У неї тільки один образ був перед очима — Ешлі, як він лежить біля ніг кіннотників-янкі, його білява голова вся в крові.
Коли пролунав різкий нетерплячий стукіт у двері, вона підвела погляд на Мелані й побачила, як на її маленькому напруженому обличчі з’явився новий вираз — непроникний, як оце щойно у Рета Батлера був: такий незворушний вираз має гравець у покер, коли блефує лише з двома картами на руках.
— Арчі, відчиніть двері,— тихо сказала вона.
Застромивши ножа за халяву й напіввитягши пістолета з-за поясу, Арчі прошкультигав до дверей і розчахнув їх. Туп легенько писнула, як мишка у капкані, коли побачила в дверях капітана-янкі й загін солдатів у синій уніформі. Але всі інші мовчали. У Скарлет трохи відлягло від серця: офіцер виявився їй знайомим. Це був капітан Том Джефері, один з Ретових приятелів. Він купив у неї деревини на будинок. Вона знала, що він джентльмен. Тож, може, і не забере їх до в’язниці. Офіцер зразу ж упізнав її і, скинувши капелюха, дещо зніяковіло вклонився.
— Добривечір, місіс Кеннеді. А котра з вас, дами, місіс Вілкс?
— Я місіс Вілкс,— відповіла, підводячись, Мелані — попри свій невисокий зріст, вона аж сяяла гідністю.— А чим викликано цей ваш наїзд?
Очі капітанові швиденько оббігли всю кімнату, на мить затримуючись на кожному обличчі, оглянули так само швидко стіл та вішак для капелюхів, чи нема там слідів чоловічої присутності.
— Я хотів би переговорити з містером Вілксом і містером Кеннеді, коли ваша ласка.
— Їх тут немає,— відповіла Мелані з холодком у звичайно такому лагідному голосі.
— Ви певні в цьому?
— Можете не сумніватись у словах місіс Вілкс,— озвався Арчі, наїжачуючись бородою.
— Перепрошую, місіс Вілкс. Я нічого такого не мав на думці. Якщо ви дасте мені слово, я не робитиму трусу в будинку.
— Даю вам слово. Але можете й робити трус, коли хочете. Вони на зборах у крамниці містера Кеннеді.
— Там їх нема. Ніяких там зборів сьогодні не було,— похмуро сказав капітан.— Ми почекаємо надворі, поки вони повернуться.
Він злегка вклонився і вийшов, причинивши за собою двері. В домі почули слова команди, приглушені вітром: «Оточити будинок. По одному стати біля кожного вікна та дверей». Потім долинув тупіт ніг. Скарлет здригнулася зі страху, тьмяно розрізнивши за вікнами бородаті обличчя, втуплені у жінок. Мелані знову сіла на стільця і рукою, яка анітрохи не тремтіла, дістала зі столу книжку. Це був пошарпаний примірник «Знедолених» — роману, яким захоплювались у війську Конфедерації. Солдати залюбки читали цей роман при табірних багаттях і не без похмурої втіхи перейменували його поміж себе на «Знедолених генерала Лі». Мелані розгорнула книжку посередині й почала читати виразним рівним голосом.
— Шийте,— скрипучим пошептом скомандував Арчі, і три жінки, яким додав бадьорості спокійний голос Мелані, знов посхиляли голови й узялися за шиття.
Чи довго читала Мелані під поглядом втуплених у неї очей, Скарлет і гадки не мала, але, здавалося, що не одну годину. Сама вона не чула з того читання жодного слова. Тепер вона вже думала й про Френка, а не тільки про Ешлі. Так ось чому він був сьогодні такий підкреслено незворушний! А він же обіцяв їй, що нічого спільного не матиме з ку-клукс-кланом. Оце такого лиха вона й боялася. Цілий рік роботи зійде на пси! Стільки змагань, стільки страхів і зусиль, і в дощ, і в холод — і все марно. І хто б подумав, що цей старий плохун Френк злигається з одчайдухами із клану? А зараз він уже, можливо, й неживий. А коли живий і його загребуть янкі, то повісять. І Ешлі також!
Її нігті так глибоко вп’ялися в долоні, що аж проступили червоні дужки на шкірі. І як може Мелані спокійно читати, коли Ешлі загрожує шибениця? Коли він досі, може, і неживий? Але щось у рівному лагідному голосі, що промовляв про знегоди Жана Вальжана, стримувало її, не дозволяло скочити на ноги й закричати.
Їй згадалась та ніч, коли до них заявився, втікаючи від погоні, Тоні Фонтейн, знеможений, без гроша в кишені. Якби він не добрався до їхнього дому, не дістав у них грошей та коня на змінку, його б давно вже повісили. І Френк з Ешлі, якщо їх ще не вбили, зараз у такому самому становищі, як Тоні, ба навіть у ще гіршому. Вони ж не можуть вернутись додому, щоб узяти гроші й одяг — їх неодмінно схоплять, адже довкіл будинку солдати. Та й, мабуть, кожен будинок на цій вулиці обложили янкі, тож їм двом і в друзів не одержати допомоги. А може, зараз вони вже чвалують крізь ніч до Техасу.