Але Рет... може, Рет усе-таки вчасно до них добувся. У Рета завжди при собі гроші. Може, він їм позичить, щоб вони змогли безпечно втекти. Хоча це трохи дивно. Чого це Рет мав би клопотатися безпекою Ешлі? Він же недолюблює його, навіть більше — зневажає. Тоді чого б він... Але ця загадка так і лишилася нерозгаданою, бо Скарлет охопили нові страхи за Ешлі й Френка.
«Це ж усе я винна! — бідкалась вона подумки.— Індія й Арчі правду сказали. Це все я винна. Але ж я й не думала, що вони обоє такі дурні, що пристануть до клану! І не припускала, що зі мною щось може статися! Та я й не могла інакше повестись. Меллі правду казала: люди повинні робити те, що їм треба робити. А мені треба, щоб тартаки працювали! Мені потрібні гроші! А ось тепер я, мабуть, усе втрачу, і сама ж буду й винна!»
Збігло вже чимало часу, аж це нараз голос Мелані здригнувся, і вона урвала читання. Обернувшись до вікна, вона втупилася туди, наче не бачила за шибкою ніяких солдатів-янкі, що дивились на неї. Інші теж попідводили голови й прислухалися.
Долинув стукіт кінських копит і спів, глухо чутний через зачинені вікна й двері, розвіюваний вітром, але все-таки досить виразний. Це була найгидкіша й найненависніша з пісень, пісня про Шерманових солдатів — «Через Джорджію походом», а співав її Рет Батлер.
Ледь він доспівав перші кілька рядків, як до нього прилучилися два інші п’яницькі голоси — по-ідіотському верескливо підспівуючи йому, спотикаючись на словах і недоладно тулячи їх докупи. Попід верандою почулись гостра команда капітана Джефері й швидка тупотнява. Але ще до того, як скомандував капітан, дами в кімнаті здивовано перезирнулися. Бо п’яницькі голоси, що виспівували вкупі з Ретом, належали Ешлі та Г’ю Елсінгові.
На стежці перед будинком почалася гучна розмова — щось рвучко запитував капітан Джефері, пронизливо й блазнювато реготав Г’ю, басовито й безтурботно озивався Рет, а Ешлі водно повторював неприродним якимсь голосом: «’Кого біса! ’Кого біса!»
«Ні, це не Ешлі! — гарячково думала Скарлет.— Він ніколи не напивається! Та й Рет... Рет коли п’яний, стає тихий-тихий... Він ніколи так не горлає!»
Мелані підвелася, а за нею підвівся й Арчі. Почувся різкий капітанів голос: «Цих двох узято під варту». Арчі сягнув рукою до пістолета.
— Ні,— рішуче прошепотіла Мелані.— Ні. Полиште це на мене.
На обличчі у неї був такий самий вираз, що Скарлет бачила в Тарі того дня, коли Мелані стояла над сходами, дивлячись униз на вбитого янкі й стискаючи у кволій руці важезну шаблю, коли під впливом обставин лагідна й боязка істота перетворилася на сторожку й люту тигрицю. Вона шарпнула двері навстяж.
— Тягніть його сюди, капітане Батлер! — гукнула Мелані з нотками злості в голосі.— Знову ви напоїли його до безпам’яті. Тягніть його сюди!
З темної стежини, де гуляв вітер, озвався капітан Джефері:
— Перепрошую, місіс Вілкс, але вашого чоловіка й містера Елсінга узято під варту.
— Узято від варту? За те, що упилися? Якби в Атланті всіх, винних у пиятиці, брали під варту, то увесь гарнізон янкі й не вилазив би з в’язниці. Ну, тягніть же його сюди, капітане Батлер! Звісно, коли самі ще можете переставляти ноги.
Голова у Скарлет була запаморочена, і спершу вона нічого не могла второпати. Було ясно, що Рет і Ешлі зовсім не п’яні і що Мелані це знає. А проте ця сама Мелані, завжди така лагідна й витончена, кричить як мегера, та ще й перед янкі, що вони обоє так набралися, аж ледве з ніг не падають.
Почулася коротка шамотлива пересварка впереміж із прокляттями, а тоді чиясь нетверда хода сходинками. У дверях з’явився Ешлі, блідий як полотно, голова хитається, біляве волосся розкуйовджене, на плечах чорна Ретова пелерина до колін. З обох боків його підпирали Г’ю Елсінг і Рет, які самі насилу трималися на ногах, хоч видно було, що без їхньої підпори Ешлі так би й звалився на підлогу. За ними ступав капітан-янкі, на обличчі у нього підозріливість боролася з насмішкуватістю. Він зупинився у розчинених дверях, а з-за його спини заглядали з цікавістю солдати; знадвору війнуло холодним вітром.