І як може людина так спливати кров’ю і лишатися живою? Проте, дякувати Богові, у нього нема на устах кривавої піни — ох, ці червоні пухирці, провісники смерті: Скарлет стільки їх надивилася в той жахливий день після битви над Персиковим струмком, коли поранені помирали на моріжку тітоньки Туп з кривавою піною на устах.
— Заспокойтеся,— мовив Рет з виразно глузливою ноткою в твердому голосі.— Він не помре. Візьміть краще лампу й посвітіть місіс Вілкс. Я маю дати Арчі одне доручення.
Арчі зиркнув з-над лампи на Рета.
— Ви мені не укажчик, що робити! — кинув він і перемістив тютюнову жуйку за другу щоку.
— Ви зробите те, що він вам скаже,— суворим тоном озвалась Мелані.— І не барячись. Зробите все, що скаже капітан Батлер. Скарлет, візьми лампу.
Скарлет підійшла ближче і взяла обіруч лампу, щоб не випустити. Очі Ешлі знову були заплющені. Голі його груди повільно підіймались і швидко опадали, а проміж тонкими тремтячими пальцями Мелані проступала червона рідина. Скарлет мов крізь туман чула, як Арчі прошкультигав через кімнату до Рета і як той квапливо до нього заговорив. Уся її увага зосереджена була на Ешлі, тож із перших сказаних стиха Ретових слів вона розібрала тільки дещо:
— Візьми мого коня... припнутий біля будинку... жени як вітер...
Арчі щось запитально буркнув, і Скарлет розчула відповідь Рета:
— Колишня Саллівенова плантація. Балахони запхано в найбільшому димарі. Спали їх.
— Умгу,— притакнув Арчі.
— І там ще двоє... у погребі. Перекинеш їх через коня, як уже зможеш, і одвезеш на пустище за домом Кралі... між її закладом та колією. Будь обережний. Якщо потрапиш кому на очі, тебе повісять, а заодно й усіх нас. Залишиш їх на тому пустирі й поряд покладеш пістолети... тобто вкладеш їм у руки. Ось оці мої... бери.
Оглянувшись, Скарлет побачила, як Рет сягнув рукою під полу сурдута й видобув два пістолети; Арчі їх узяв і застромив собі за пояс.
— Пальнеш з кожного по разу. Щоб виглядало так, буцім вони перестріляли один одного, ясно?
Арчі кивнув, немовби й справді зрозумів геть усе до слова, і проблиск мимовільної поваги промайнув у його холодному погляді. Скарлет, однак, губилася в здогадах. Останні півгодини були такі кошмарні, що їй здавалося, ніби вже ніщо й ніколи не стане до кінця ясним і простим. Проте Рет наче цілком орієнтувався в усій цій плутанині, і це бодай трохи втішало.
Арчі вже обернувсь іти, але враз крутнувся назад і запитливо втупив у Рета єдине своє око.
— Його?
— Так.
Арчі знову щось буркнув і сплюнув на підлогу.
— Дорогувато,— мовив він і пошкутильгав через коридор до кухонних дверей.
Ці останні слова, якими пошепки перекинулись Арчі й Рет, зродили нові підозри й страхи у грудях Скарлет, і на неї війнуло холодом. І коли цей холод вихопився назовні, вона скрикнула:
— А де Френк?
Рет від дверей швидко перейшов до ліжка, плечисте його тіло пересувалося по-котячому легко й нечутно.
— На все свій час,— сказав він з легким усміхом.— Не нахиляйте так лампу, Скарлет. Ви ж не хочете спалити містера Вілкса. Міс Меллі...
Мелані, немов вишколений солдатик, який чекає на команду, підвела погляд, від хвилювання навіть не помітивши, що Рет уперше за весь час звернувся до неї пестливим ім’ям, як звертаються тільки родичі й близькі приятелі.
— Я перепрошую, місіс Вілкс...
— Та нема чого перепрошувати, капітане Батлер! Це для мене честь, якщо ви називатимете мене просто «Меллі» без усяких там «міс». Я маю таке відчуття, наче ви мій... рідний брат... або принаймні двоюрідний. Ви такий добрий і такий розумний! Чи зможу я коли-небудь віддячити вам?
— Дякую,— відповів Рет і на хвильку трохи знітився.— Я нізащо не повинен був би до цього вдаватись, але, міс Меллі,— голос його набрав вибачливого відтінку,— я перепрошую, що мусив сказати, ніби містер Вілкс був у закладі Кралі Вотлінг. Я перепрошую, що мусив втягти і його, й інших у таку... м-м... Але коли я мчав звідси, часу було обмаль, і мені нічого іншого не спало на думку. А я знав, що моєму слову повірять, бо у мене багато приятелів серед офіцерів-янкі. Вони роблять мені сумнівну честь, зараховуючи до своїх, оскільки знають про мою, скажімо так, «непопулярність» у співгородян. А сьогодні ввечері — до того, як оце заварилося — я й справді грав у покер у барі в Кралі. І там було кільканадцять солдатів-янкі, вони можуть це підтвердити. А Краля та її дівчата з дорогою душею збрешуть янкі в вічі, що містер Вілкс і решта їх провели весь вечір у них нагорі. Янкі їм поймуть віри. Янкі щодо цього дивнуваті. Їм і на думку не спадає, що жінки такого... фаху можуть бути самовідданими патріотками. Янкі не повірили б жодній добропорядній дамі з Атланти, якби вона присяглася, що її чоловік був сьогодні на сходинах, але от слову... таких дівчат повірять без ніяких. Тож я гадаю, що слово честі одного пристібая і десятка-двох... дівчат, може, й вирятує хлопців з халепи.